Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Розпростертії руки.

У сходовому сяйві небес,

В пурпуровім промінню

Колосальний його силует

Видно геть у пустиню.

І летять із гебрейських шатрів

Затурбовані зори,

Мов гонці, до гіганта того

На осяяні гори.

«Се Мойсей!» - одні одним уста

Промовляють несміло,

Та не вимовлять того, що там

У серцях защеміло.

Се Мойсей на молитві стоїть,

Розмовляючи з богом,

І молитва та небо боде,

Мов поломінним рогом.

Хоч заціплені міцно уста

І не чуть його мови,

Але серце його розмовля

І кричить до Єгови.

Підіймається сонце, пала

Вся небесная стеля;

І стоїть на молитві Мойсей

Нерухомий, як скеля.

Вже полуденний демон степом

Шле знесилля і змору,

Та Мойсея мов руки чиїсь

Підіймають все вгору.

І схиляється сонце униз

Вже над Фазга вершини,

І ляга величезная тінь

Від вершин на рівнини.

І паде величезная тінь

Від Мойсея востаннє

Аж униз на гебрейські шатри,

Мов батьківське прощаннє.

А по таборі пострах ішов:

«Боже, щоб у сю хвилю

Не закляв нас пророк, бо клятьба

Мала б дивную силу!

Від такої молитви тремтять

Землянії основи,

Тають скелі, як віск, і дрижить

Трон предвічний Єгови.

І як він заклене нас тепер,

І як сонечко сяде,

То весь люд і весь край сей вночі

Без полики пропаде».

А Мойсей борикався, горів,

Добивався до ціли,

А як ніч залягла на горі,

Впав на землю зомлілий.

Захиталася скеля під ним

Із усіми шпилями,

І безтямний лежав він, немов

У колисці у мами.

Якась пісня тужлива над ним

Сумовито бриніла,

І рука колихала його

Пухова, сніжно-біла.

І почулися тихі слова:

«Бідний, бідний мій сину!

Ось що з тебе зробило життя

За маленьку часину!

Чи давно ж я плекала тебе

І водила за руку?

Чи на те ж я дала тебе в світ,

Щоб терпів таку муку?

Скільки зморшків на твоїм чолі!

І зв'ялене все тіло!

І волосся, що гладила я,

Наче сніг, побіліло!

А колись ти від мене притьмом

Рвавсь на бої та герці!

Бач, до чого дійшов! А скажи,

Кілько ран в твоїм серці!

Бідна, бідна дитино моя!

Потерпів єси много!

Ще й сьогодні... на сонці весь день!

І пощо було того?

На молитві! В народу свого

І минуле, й будуще

Ти молитвою вникнути рад,-

Ох, дитя невидюще!

Ось я камінь із кручі зіпхну,

І піде він валиться

Від скали до скали, з яру в яр,

І скакати, і биться.

Тут покине шматок, там другий,

І летить, і гуркоче,-

І чи зна хто, де кождий шматок

Заспокоїться хоче?

Я тверджу: і Єгова не зна!

І молись хоч і клінно,

А де мусить упасти шматок,

Там впаде неодмінно.

В нім самім його керма і власть,

В нім самім ота сила,

Що назначує місце йому,

Що його сотворила.

І хоч як твій Єгова міцний,

Він ту силу не змінить

І одного сього камінця

У лету він не спинить.

Ось пилок: ледве зір твій його

Добачає тремтіння,

А Єгова не може його

Повернуть в неісніння.

І не може звеліти йому

Йти по шляху не тому,

Як яким його гонить повік

Ота сила, що в ньому.

Се ж пилок! Що ж казать про народ,

Многодушну істоту,

Де в рух має вносить кожда душа

Частку свойого льоту?

Про Оріона пісню ти чув,

Про гіганта сліпого,

Що, щоб зір відзискать, мандрував

Аж до сонця самого?

А на плечах поводиря ніс,

Сміхованця-хлопчину,

Що показував шлях йому - все

Інший в кожду годину.

«Ти до сонця веди мене, хло!»

Той вів рано до сходу,

А на південь в полуднє, під ніч,-

До західного броду.

А Оріон іде все та йде,

Повний віри в те сонце,

Повний спраги за світлом, що ось

Йому блисне вже конче.

Через гори і море свій хід

Велетенський простує,

А не зна, що на плечах його

Хлопчик з нього жартує.

Сей Оріон - то людськість уся,

Повна віри і сили,

Що в страшному зусиллі спішить

До незримої ціли.

Неосяжнеє любить вона,

Вірить в недовідоме;

Фантастичнеє щоб осягнуть,

Топче рідне й знайоме.

Строїть плани не в міру до сил,

Ціль не в міру до актів,

І жартує з тих планів її

Хлопчик - логіка фактів.

І, як той дивовижний сліпець,

Що чужим очам вірить,

Все доходить не там, куди йшла,

В те трафля, в що не мірить.

А ти молишся! Бідне дитя!

Де твій розум, де сила!

Ти ж хапаєшся піну благать,

Щоб ріку зупинила!»

Щось було спочатку в тих словах,

Наче чистії води;

Віяв свіжістю, добрістю з них

Якийсь дух охолоди.

Та помалу душне щось тягло,

Наче самум пустині,

І робилося лячно, немов

В ніч без світла