Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

А Ваня… Спробував, не пішло. А потім скінчився алкоголь й варіант відпав сам собою — тверезим Ваня на перспективні житлові контакти не йшов. Тепер, бач, шарманка знову заграла. 

— Не хочу, — зізнався Бронзовий Голос, притримуючи важкі олдові двері до вокзалу (коли вже їх змінять?). — Мені зараз тільки цього не вистачало. 

— Конєчно, нє вистачало, — легко погодився Трушин, але мав на увазі дещо інше. — Нєбось, вєсь ковєр дома в спермяках. Пропітался. 

Ваня не здавався: 

— У мене там нема килима. Лінолеум. 

— Єщьо хуже, — знову почав радіти імпресаріо. — Встанєшь ночью поссать, поскользньошся, упадьошь, сломаєшь ногу. Знаєш, как говорітся — єбал-дрємал, упал, ногу сломал? Вон наш штимп, со штатівом, — вказав він на маленького сумного хлопчину з величезною чорною сумкою і попрямував до нього. 

Хлопчину теж звали Іваном. Щоби не плутатися, Трушин запропонував йому відкликатися на Джона, став проміж Іванів, примружився, загадуючи бажання (воно явно було про гроші), й вирушив до табло. Допомогти з баулом не запропонував, тому довелося Вані братися за одну ручку й тягти сумку. Завдяки значній різниці в зрості цей тріп видався важким для обох, але Гєні було байдуже. 

Трушин стояв перед розкладом й шукав потрібний поїзд. 

— Сорок шостий, — підказав Ваня. — Дванадцята колія. 

Оскільки ескалатор знову не працював, вони пішли сходами, час від часу чіпляючись за них баулом. Всередині щось дзенькало, оператор цикав й намагався підтягнути сумку до себе. 

Нарешті вони опинилися на платформі й зупинилися. 

— Сьомий вагон, — відповів Ваня на питання ще до того, як його озвучили. — Десь посередині. 

Гєна подивився навколо й звернувся до оператора: 

— Дєто тут? 

Джон обережно, двома руками, опустив свою частину баула на підлогу й озирнувся навколо. Обрав місце під ліхтарем й вказав: 

— Вот тут пусть стоїт. 

Ваня став туди, де було вказав Джон. Поруч димілися бички у величезній урні, але це дійсно було найсвітліше місце на пероні. Підійшов Трушин, спробував зсунути урну з місця, але вона навіть не зрушилася. 

— От, блядь, — розізлився імпресаріо й одразу спустив негатив на бомжів, які стояли по той бік колони. — Так, доходягі, работаєт Інтерпол, брись отсюда, пока нє оформіл. 

Бомжі мовчки зникли в темряві, а директоровий сум лишився, змішуючись із гірким димом від бичків. 

— Та нормально, — обізвався Джон, дістав з баула два ліхтарі, скерував їх на Ваню й ввімкнув. Стало значно яскравіше, навіть занадто — Ваня прикрив очі рукою й подумав, що норматив із незручних ситуацій він поки так і не виконав — здавалося, вони просто генеруються на його шляху. Як от зараз, коли він з кошиком квітів стирчить дурнем посеред зариганої платформи, щоби зустріти дружину, яка їде для останньої розмови, після якої він зможе крутити романи хоч з Лапою, хоч з Винником. 

І хіба не потрібен дозвіл, щоб знімати на вокзалі? Джон відніс один ліхтар за колону, розвернув його до колії, куди мав прибути «сорок шостий», повернувся на місце, поставив камеру, потім почепив на Ваню «петлю», вдягнув навушники, подивився в окуляр й урочисто відзвітував Трушину: 

— У мєня готово. 

— Заєбісь, — Трушин потер долоні. — Теперь би єщьо сєдьмой вагон стал, дє надо. 

За спиною щось гримнуло важким залізом — так, це сунув потяг Лисичанськ — Лавочне. Завив, загрюкав, заскрипів. Зі сходів потягнулися ті, хто зустрічав прибулих, усі звертали увагу на висвітленого Йоана — він впадав у вічі, як маленький мулат на першовересневій лінійці в сільській школі. Господи-господи-господи. 

Сьомий зупинився якраз в ничці під сходами. Ваня було рипнувся туди, але Гєна скерував не рухатися й стояти у світлі. Директор дістав зі сумки якусь м’яку іграшку — ведмежа чи щось таке — й тримав її в руках. «Блін, а я ж навіть не подумав про це, — з жахом втямив Бронзовий Голос й стиснув зуби з люті. — Та що ж я за дебіл, а?» 

— Ідут, — почувся голос Гєни. 

Ні, це було не ведмежа — на долонях директора сиділо й широко усміхалося коричневе мавпеня. «Попросити в нього, щоби подарувати Стьопі?» Поки Ваня вагався, Гєна підкинув іграшку в повітрі, впіймав та пояснив: 

— Ірка пєрєдала. 

Фак. Знову фак. Міг би й віддати своєму артисту. Міг би врятувати. 

* 

Мар’яна схудла — вилиці стали гострішими, а нова зачіска з чубчиком, що спадав на очі, ще більше це підкреслювала. Ще й волосся пофарбоване в якийсь дивний колір — бежевий, з темними вертикальними пасмами. Якось запізно удавати Біллі Айліш — їй так само двадцять сім, але правда була в тому, що дружина таки мала кращий вигляд, ніж можна було сподіватися. Й коротка курточка нова, нічого така. 

Це було і приємно, і неприємно водночас. А чи не завела вона собі когось у Тростянці? В нього була своя історія окремого життя у шлюбі, а якщо в неї теж щось подібне? 

Бррр, навіть від думки про таке уже морозить. А був же давній хахаль, який надсилав їй квіти на кожен день народження… Квіти… У Вані теж були квіти, й він підійняв кошик, обхопивши його долонями знизу, ніби прикриваючись цим дурнуватим червоно-білим букетом. 

Стьопка підріс, але не витягнувся, чого слід було очікувати у таких високих батьків, а якось округлився. Він ховався за мамині джинси, обхопивши її пружне стегно обома руками. Вони стояли біля сходів, мовчки оглядаючи сцену: Ваню у світлі, оператора з камерою на штативі та Гєну, який широко усміхався й зазивно махав руками — мовляв, проходьте, проходьте. 

Мар’яна поставила сумку на асфальт, відірвала Стьопу від ноги й спрямувала його до Вані: «Ну, біжи до тата». Малий опирався, оператор перевів камеру на нього, а Ваня відчув нестерпне бажання сісти в потяг й поїхати далі. Кудись-тудись. Кудись-тудись, в якесь загадкове Лавочне, якомога далі від незручних ситуацій, що виникали навколо нього щогодини. 

Перон спорожнів. Люди із задоволенням спостерігали б за зйомкою, але вокзал був місцем, в якому всі завжди поспішали. «Біжи-біжи», — Мар’яна нарешті вмовила Стьопу зрушити з місця. Малий злякано пішов, оператор почав панораму зліва направо, знімаючи кроки хлопчика. Стьопа прискорився, й щойно Бронзовий Голос країни повірив у те, що цей іспит він таки складе, як хлопчик помітив іграшку в руках Трушина, змінив траєкторію, підбіг до нього й простягнув долоні: «Дать!».