Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

І от тепер Вуді, шістдесятилітнього, кремезного і крупного — таке собі втілення перемоги американського матеріалізму, — що потопав у своєму фотелі, шкіра на бильцях якого здавалася йому на дотик ніжнішою за жіночу, дивували і в глибині душі хвилювали якісь забуті спогади, що ясно спалахували в пам’яті, болем і здивуванням відлунювали в серці (як вони туди потрапили?). Від напруженої думки глибока зморшка пролягла між очима, ніби стримуючи напруження від головного болю. Чому він тоді не зупинив татка? Чому погодився зустрітися з ним того дня в темному закапелку більярдної?

«Але що ти скажеш місіс Скуґлунд?».

«Старушенції? Не переймайся, у мене є багато що їй сказати, і все це чистісінька правда. Хіба я не хочу врятувати свою хімчистку? Хіба наступного тижня не прийде судовий виконавець описувати обладнання?».

Татко репетирував свій виступ у трамваї, що їхав по Вестерн-авеню. Він розраховував на здоровий і свіжий вигляд Вуді. Хлопець такої щирої зовнішності міг прислужитися якнайкраще для шахрайства.

Цікаво, чи в Чикаго досі трапляються такі заметілі, як колись? Ніби тепер вони послабшали. Раніше завірюхи прилітали прямо з Онтаріо, з Арктики, і протягом дня насипали з півтора метра снігу. Тоді з депо виїздили проіржавілі зелені платформи, озброєні з обох боків щітками, що оберталися, чистити колії. А за ними — квартал за кварталом — тяглися вервечкою чи чекали на рух десять-дванадцять трамваїв.

Біля брами Риверв’ю-парку вони затрималися надовго; всі атракціони на зиму були зачинені, позабивані — колесо огляду, гойдалки, російські гірки, каруселі — вся та розважальна машинерія, складена механіками та електриками, такими як майстер-інструментальник Буяк, що зналися на механізмах. Хуртовина за брамою парку розійшлась не на жарт — вдивляйся не вдивляйся, нічого не розрізнити, хіба що світло кількох лампочок, що вгадувалися за парканом. Коли Вуді протер запотілу шибу, побачив самий лише сніг, який щільно забив захисну сітку за вікном. А вгорі, якщо підвести очі, було видно тільки вихори вітру, що мчали низько над землею з півночі. Попереду сиділи два чорні розвізники вугілля, обидва в шкіряних Ліндберґових[84] авіаційних шоломах, сиділи, затиснувши між ногами лопати — поверталися з роботи. Від них відгонило потом, мішковиною і вугіллям. З-під тлустого чорного пороху, що огортав їх, виблискували тільки очі й зуби.

Пасажирів у трамваї було небагато. В такий день мало кому кортіло висувати носа на вулицю. Краще сидіти вдома, гріти ноги біля грубки й щулитись від могутності зовнішніх і внутрішніх сил. Тільки людина, яку вабив певний зиск, як татка, могла наважитися вийти в таку негоду. Зухвалість сунутися в дику хурделицю, як ця, наснажувалась планом «зрубати» п’ятдесят баксів. П’ятдесят колів! У 1933 році це були реальні гроші.

«Ця жінка поклала на тебе око», — сказав татко.

«Вона просто добра і піклується про всіх нас».

«Невідомо, що в неї на думці. Ти дужий хлопчина. Та вже й не хлопчина зовсім».

«Вона релігійна. Дуже віруюча».

«Дякувати Богу, що в тебе є я, а не тільки матір. Їй, Ребеці та Ковнеру не вдасться забити тобі голову своєю маячнею. Я знаю, твоя мати хоче викреслити мене з твого життя. Якщо я не втручусь, ти так і не збагнеш, що таке життя. Бо що вони знають, ці безмозкі християни».

«Так, татку».

«Дівчаткам я допомогти не зможу. Вони надто малі. Мені їх шкода, але нічого не вдієш. А от ти, то інша справа».

Він хотів зробити з нього американця, такого як він сам.

Вони спинилися посеред хуртовини, трамвай бичачого кольору чекав, поки поставлять на місце черевик струмознімача, зірваного шаленим вітром, який гуркотів, свистів, вибухав. На Говард-стрит їм ще треба було простувати крізь хуртовину на північ.

«Ти говоритимеш першим», — визначив татко.

У Вуді були здібності комівояжера, вуличного закликаль-ника. Він це відчував, коли підводився у церкві, де збиралося п’ять-шість десятків людей, щоб освідчитися. І хоч тітка Ребека його за це винагороджувала, він сам зворушувався, коли говорив про віру. Але й траплялося так, що його раптом відвертало, поки він розводився про релігію, і він не міг нічого з собою вдіяти. За таких обставин його рятувала тільки щира вдача. Як той торговець, він використовував вираз обличчя, голос — одне слово, свою щиру вдачу. Аж поки очі його починали сходитися одне до одного. І в цьому зближенні очей крилося внутрішнє напруження від лицемірства. Крива міна на обличчі загрожувала його виказати. Тож він зі шкіри пнувся, щоб виглядати щиро. А що терпіти не міг цинізму, схилявся до бешкетництва. А це було вже татковою цариною. Татко йшов напролом крізь перешкоди, ритвина за ритвиною, і ставав із ним пліч-о-пліч, гачконосий і вилицюватий. Щирість чи нещирість — це не про татка. Він був як той герой пісні: «чого бажав, того і досягав». Татко був тілесним, з нормальним травленням, кровообігом, сексуальністю. У хвилини розсудливості міг говорити про необхідність мити пахви та промежину, витирати насухо ноги, готувати теплу вечерю, розповідати про печені боби та смажену цибулю, гру в покер чи про якусь конячку з п’ятого заїзду перегонів в Арлінґтоні. Татко був простий, як одвірок. Саме тому з ним можна було відпочити від релігії, парадоксів і різних інших дурниць. А от мати вважала себе духовною, хоч Вуді знав, що вона себе дурить. Ну, так, вона з незмінним своїм британським акцентом говорила з Богом чи про Бога: дякувати Богу, хвала Богу, слава Богу. Але була при цьому огрядною, практичною і приземленою жінкою, зі своїми простими буденними обов’язками, як-то нагодувати дівчат, захистити їх, виховати у цноті. І ці дві огорнуті турботою голубки з роками настільки роз’їлися, роздалися в стегнах і сідницях, що кумедно дрібними мали хіба що макітри. З краплею розуму. Миловидні, але дурноголові — Паула радісна дурочка, а Джоанна пригнічена, з нападами.

«Я все зроблю для тебе, татку, але і ти пообіцяй, що не посадиш мене на лід перед місіс Скуґлунд».

«Ти про те, що я погано розмовляю англійською? Соромишся? За мій жидівський акцент?».

«Облиш. У Ковнера акцент ще гірший, а їй