Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Той хутко молотив руками, і я помітила, як звузилася його грудна клітина, аж м’язи стиснулися. Йому треба на поверхню — і якнайшвидше. Відколовся ще один шмат базальту, Кой відхилився — і мені щелепа відвисла. На язиці запекло солоно-крижаним, я підпливла ближче, вдивляючись у лискучо-чорний блиск.

Вест глянув на мене, зсунувши брови, але через тьмяне світло я не могла визначити, що там. Витягла з ременя зубило, відсунула Коя, наказавши йому знаком вертати нагору, поки ще не відрубився. Вест прилаштувався довбати з іншого боку, і ми молотили зубилами поруч, доки не відколовся і не впав між нами крихітний шматочок каменя. Вест простягнув долоню, вхопив його в кулак.

Я витирала пісок із очей, у яких немилосердно пекло. Коли між мною та рифом метнулася рибка, поглянула нагору. Щось там не так.

Навколо нас вода вирувала, стиха закручувалася сюди-туди. Але риф спустів, раптом зникли геть усі рибки та всі краби. Видно було, як останні з них прудко тікають геть, розчиняються в каламуті.

Вест завмер обік мене: помітив те саме.

Це могло означати лише одне.

Позирнула нагору, де щойно мигтіло світло. Тепер довкола запанувала суцільна темрява.

18 Такелаж (мор.) — загальна назва суднових тросів, блоків, гаків тощо, призначених для кріплення корабельного оснащення.

Я пробивалася крізь ревіння вітру, хапаючи повітря ротом, Вест виринув збоку, а над головою в чорних хмарах кресала блискавка.

Вдихнула. На нас котився вал, і перш ніж він устиг захлеснути, я знову пірнула під воду. Вест десь зник. Наді мною билися й крутилися хвилі, відступали — і затягували мене ще глибше. Я рвонулася в протилежному напрямку, проте вже накочувався ще один вал, і там, нагорі, розбивався об скелі.

Випірнула знову, давлячись солоною водою, що пекла подерте горло. Від рифу до мене гріб Вест, борючись із наступною хвилею.

— Назад, на корабель! — гукнула я, крутнулася навколо себе: усюди пасма бурхливої води.

Ще далі Кой намагався влізти в малу шлюпку. Ми теж попливли до неї, пірнаючи щораз, коли накочувався черговий гребінь, і коли нарешті дісталися, Кой уже підхопив обидва весла.

— Мерщій! — прокричав крізь ревіння вітру.

Я схопилася за борт і підтягнулася, послизнулася на мокрій деревинці й гепнулася всередину. Вест похопився за мною, кинувся до руля.

За мілиною розгойдувалася «Жоржина», хвилі шалено молотили в корпус, щогли хилиталися з боку в бік.

Кой опустив весла у воду й погріб проти течії, рикаючи від натуги. Вітер уже заміцний. Вода застрімка.

— Нам її не наздогнати! — зойкнула я.

Я тремтіла. Злива, немов скалки скла, устромлялася мені в шкіру з усіх боків.

Вест не зводив очей з корабля. Щойно розтулив рота, хотів щось сказати — аж раптом човен завмер, вода стихла. Сіре море навколо спадало, але хмари й далі сунули над головою, немов люті клуби диму. Чутно було лиш моє рвучке сопіння. І тут я це побачила.

Хвиля біля берега здійнялася мало не до неба. На нас мчала невидима буря. І вона тягла з собою прямовисну стіну води.

— Греби-и-и! — заволав Вест.

Кой розвернув човна й повеслував на берег, скрикуючи з кожним наляганням на весла. От тільки було вже запізно.

На нас котився вал, і вже нависав над нами, гребінь спрямувався донизу. Я лише спостерігала, як він на нас падає, дух перехопило в горлянці.

— Фейбл! — Вестів голос потонув у товщі води, що обвалилася на нас.

Човен зник, мене жбурнуло під воду і протягнуло, ніби чиїсь дужі руки штовхали вглиб. Я борсалася, тужилася здолати ту силу, крутилася й вертілася, намагаючись вип’ястися на поверхню.

Десь унизу щось яскраво зблиснуло, вода трохи відступила, і я щодуху попнулася до того просвіту. Аж коли наблизилася, я зрозуміла, що він не піді мною. Він наді мною. Увесь світ під водою кружляв і обертався.

Знову випірнула, кличучи Веста. Із горла вихопився зойк: побачила, що човника винесло на берег. Вест обік нього горлав до мене. Відчайдушно попливла до берега, відчула пісок під стопами, зіп’ялася на ноги, викараскуючись із води. Вест підхопив мене, відтягнув із прибою.

— Де Кой? — видихнула, роззираючись довкола.

— Ось. — Вест махнув рукою. Линва шлюпки була перекинута йому через плече, він тягнув її далі на берег.

Ми доповзли до лісової смуги, і я повалилася на пісок.

— Весте, — прохрипіла. — Камінь!

— Тут. — Однією рукою він стискав маленький гаманець, прив’язаний до ременя.

Я судомно видихнула, кинула погляд на «Жоржину». Вона перетворилася на хитку тінь у мряці. Вест став біля крайки води, безпорадно споглядаючи, як вона смикається і розгойдується. Груди здригалися від тяжкого дихання.

Шторм налетів за мить. Зашвидко. І вітер виявився сильніший, ніж ми очікували.

Над островом пронісся ще один повів буревію, від якого гілля дерев прихилилося аж до піску. І ще один громовий відгомін прогримів над морською поверхнею і вгатив у борт корабля.

«Жоржина» нахилилася, з правого борту кресонули об воду щогли. Аж раптом судно випросталося.

Вирячившись на це видовище, Вест ступив у воду.

— Що там? — Але, змахнувши краплі дощу з очей, я вже й сама зрозуміла, у чому річ.

«Жоржина» рухалася. Дрейфувала.

— Якірний канат, — майже безгучно видихнув

Вест.

Відірвався.

Над головою вдарила блискавка, і ще одна, аж тут вітер поволі став стишуватися. Вода з кожною м’якшою хвилею заспокоювалася, і нарешті, гублячи останню міць, уже плюскотіла коло наших ніг.

Вест поштовхав шлюпку назад у воду.

Я заскочила досередини з веслами і, щойно відштовхнулися, віддала їх Коєві. Ми поковзом полетіли над мілинами, але «Жоржину» відносило все далі. Мені вже видно стало Віллу на щоглі, бронзову трубу, що зблискувала в її руках.

Ми вирвалися у відкрите море, і вона помітила нас.

Коли нарешті підійшли до судна, команда вже чекала. Я зловила кінець мотузкового штормтрапа й підтягнулася нагору. Руки так затерпли, що навіть не відчувала тертя волокон об шкіру.

Вест миттю видерся за мною. Мокре волосся прилипло до обличчя.

— Якір?