Читати книгу - "Королівство шахраїв"

краю сектора посольств і затильним боком виходило на широку жваву вулицю. Колись тут було болото, але будівельник, що збирався використати цю місцину для великого готелю й навчального плацу, засипав його і виклав бруківкою. Гроші в чоловіка закінчилися ще до того, як розпочалося будівництво. Тепер це місце стало домівкою для багатолюдного ринку, де візки та дерев’яні ятки з’являлися щоранку, а щовечора, коли міська варта виходила на патрулювання, зникали. Саме сюди приходили біженці й відвідувачі, нові емігранти та старі експатріанти в пошуках знайомих облич і клієнтури. У кількох кав’ярнях неподалік подавали пельмені та солоного оселедця, а за столиками на вулиці сиділи літні чоловіки, сьорбали квас і читали свої равканські газети, застарілі ще минулого тижня.

Коли життя вперше викинуло Ніну до берегів Кеттердама, вона планувала знайти притулок у посольстві, але потім злякалася, що її відішлють додому, де дівчина й мала перебувати і служити в Другій армії. Як вона мала пояснити, що не може повернутися до Равки, поки не звільнить фієрданця-дрюскелле, якого допомогла ув’язнити своїми брехливими звинуваченнями? Після цього Ніна рідко навідувалася до Малої Равки. Занадто боляче було прогулюватися цими вуличками, що так нагадували домівку і водночас були на неї зовсім не схожими.

Утім, коли вона помітила золотого двоголового орла Ланцова, який ширяв на блакитному тлі, її серце загупало, наче кінь, що перестрибує перешкоду. Базар нагадав їй Ос Керво, галасливе місто, що до об’єднання було столицею Західної Равки — вишиті шалі та блискучі самовари, аромат щойно приготованого на шампурах ягняти, плетені вовняні шапки й потерті олов’яні ікони, що сяяли в променях ранкового сонця. Якщо не зважати на вузькі керчинські будинки із гострими дахами, Ніна майже могла уявити, що повернулася додому. Небезпечна ілюзія. На цих вулицях безпеки не існувало.

Поки вони з Матаясом минали яточників і крамарів, Ніна сумувала за домівкою, проте щось невеличке й ганебне всередині відчувало огиду до того, яким старомодним усе тут здавалося. Навіть люди в тісному традиційному равканському вбранні видавалися якимись пережитками минулого, недоладними персонажами, що врятувалися зі сторінок народних казок. Невже рік, проведений у Кеттердамі, зробив із нею таке? Якимось чином змінив її погляд на людей і костюми? Ніні не хотілося вірити в це.

Виринувши з думок, дівчина збагнула, що вони з Матаясом привертають деякі надто ворожі погляди. Безсумнівно, равканці ставилися до фієрданців із неабиякою упередженістю, але тут річ була в чомусь іншому. Ніна глипнула вгору, на Матаяса, й зітхнула. Він мав занепокоєний вираз обличчя, стурбоване, воно жахало. Те, що поставою фієрданець скидався на танк, який вони вкрали з Льодового Двору, теж не надто допомагало.

— Матаясе, — пробурмотіла Серцетлумачниця фієрданською, підштовхуючи ліктем його руку, як вона сподівалася, дружнім, сестринським чином, — тобі обов’язково так похмуро на все вирячуватися?

— Я не похмурий.

— Ми — фієрданці в равканському секторі. Ми вже й так вирізняємося. Нумо не давати всім зайвого приводу думати, наче ти збираєшся взяти ринок в облогу. Нам потрібно впоратися зі своїм завданням, не привертаючи небажаної уваги. Вважай себе шпигуном.

Він іще гірше насупився.

— Така робота не гідна чесного солдата.

— Тоді вдай, наче ти актор. — Він видав гидливий звук. — Ти колись бував у театрі?

— У Дієрнгольмі щосезону йдуть вистави.

— Дозволь мені вгадати: урочисті п’єси, що тривають кілька годин і розповідають епічні легенди про героїв минулого?

— Правду кажучи, вони дуже цікаві. Але я ніколи не бачив актора, що знав би, як правильно тримати меча.

Ніна фиркнула від сміху.

— Що? — спантеличено запитав Матаяс.

— Нічого. Справді. Нічого. — Вона навчить Матаяса двозначним натякам якось іншим разом. А може, не навчить. Він значно кумедніший, коли нічого не помічає.

— Що це таке? — поцікавився він, махаючи рукою на ковдру одного з продавців. На ній охайними рядками вишикувалося щось схоже на палички й уламки каміння.

— Кістки, — пояснила дівчина. — Пальці, гомілки, хребці, відламані шматочки зап’ясть. Кістки Святих. Для захисту.

Матаяс відсахнувся.

— Равканці тягають за собою людські кістки?

— Ви розмовляєте з деревами. Це ідолопоклонство.

— Вони і справді належали Святим?

Ніна здвигнула плечима.

— Це підібрані на кладовищах і полях битви кістки. У Равці таких чимало. Якщо людям хочеться вірити, що вони носять лікоть Сант-Еґмонда чи мізинець ноги Санта-Аліни...

— Та хай там як, але хто вирішив, що Аліна Старкова — Свята? — сварливо запитав Матаяс. — Вона була могутня гришниця. Це не одне й те саме.

— Ти впевнений? — перепитала Ніна, відчуваючи, як до неї повертається самовладання. Одна річ — думати, що равканські звичаї здаються застарілими, і геть інша — дозволяти Матаясові сумніватися щодо них. — Я вже бачила Льодовий Двір на власні очі, Матаясе. У що легше повірити: що це місце створив бог чи Гриша, чийого дару не розуміє ваш народ?

— Це зовсім інше.

— Аліна Старкова була нашого віку, коли її закатували. Вона була проста дівчина і віддала своє життя, щоб урятувати Равку і знищити Тіньову Зморшку. У твоїй країні є люди, які теж поклоняються їй як Святій.

Матаяс насупився.

— Це не...

— Якщо ти скажеш «неприродно», я тебе вдарю щосили.

— Ти справді можеш це вчинити?

— Я точно можу спробувати. — Вона була несправедливою. Равка була її домом, але залишалася для Матаяса ворожою територією. Може, йому вдалося знайти спосіб прийняти її, але, щоб попросити його прийняти цілий народ із його культурою, знадобиться значно більше попрацювати. — Можливо, мені варто було піти сюди самій. Можеш почекати біля човна.

Фієрданець закляк.

— Авжеж, ні. Ти й гадки не маєш, що може на тебе чекати. Можливо, шуанці вже дісталися до твоїх друзів.

Ніна не хотіла про це думати.

— Тоді тобі потрібно заспокоїтися і спробувати прибрати привітного вигляду.

Матаяс стряхнув руками й розслабив м’язи обличчя.

— Привітного, а не сонного. Просто... уяви, що всі, кого ти зустрічаєш, — кошенята, яких ти намагаєшся не налякати.

Хлопець здавався глибоко ображеним.

— Тварини мене люблять.

— Гаразд. Уяви, що вони немовлята. Сором’язливі немовлята, які впісяються, якщо ти не будеш чарівним.

— Дуже добре, я спробую.

Коли вони наблизилися до наступної ятки, літня жінка, що обслуговувала її, звела на Матаяса підозріливий погляд. Ніна підбадьорливо кивнула йому.

Фієрданець широко всміхнувся і співуче проревів:

— Привіт, маленька подруго!

Жінка з настороженої перетворилася на спантеличену. Ніна вважала це прогресом.

— І як