Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

А я подумки відхльостала себе по щоках. Чого це я так розм’якла? Варто було отримати коштовний подарунок, як наче забула про те, що маю відчувати до ненависного вампіра! Щоправда, ці думки я постаралася приховати за бар’єром. Хоч Базіана і казала, що Чорний Лорд за бажання може забратися в мою голову навіть через перешкоду, але я сподівалася, що зараз він цього не зробить.

Взагалі-то мені належало з гордим виглядом зірвати намисто і шпурнути дарувальнику зі словами: «Думаєте мене цим купити? Не дочекаєтесь!» Але прикраса так затишно влаштувалась на моїх грудях і так гарно виблискувала, що рука не піднялася.

Гаразд, зрештою, я це заслужила, витримавши все, на що Атій прирік мене в капищі Володаря. Потримаю намисто у себе, поки знаходжуся в Кривавому Притулку. А коли тікатиму, обов’язково залишу. Уклавши з собою таку угоду, я розтягла губи в посмішці.

– Дякую, воно дуже гарне!

– Як і ти, – галантно обізвався Атій і запропонував мені руку. – Ходімо, я покажу тобі нічний Тарніс.

Згнітивши серце, я все ж таки сперлася на його руку і рушила до дверей. За нами з явним небажанням поплівся Міль.

Я помітила, що довкола майже нікого не було. Тільки дві бліді особини маячили в глибині парку – якась парочка. Мабуть, дисципліна в Кривавому Притулку залізна, і вечорами, зазвичай, новообернені сидять по своїх кімнатах. Хоча що ще тут робити? За ворота ж їм самим ходити заборонено, от і маються бідні.

Коли ми підійшли до воріт, я напружилася. Нехай навіть поруч був Атій, а Базіана говорила, що в супроводі зі мною нічого не трапиться. Але аж надто свіжі були в пам’яті відчуття від того розряду, а після – своєї повної безпорадності.

– Просто тримайся за мою руку, і ти зможеш пройти, – прошепотів Чорний Лорд мені у вухо, і я судомно кивнула.

Розслабилася тільки коли ми минули небезпечну зону та опинилися зовні. Там уже чекала знайома карета, куди ми всі і забралися.

Поки їхали нічним містом, осяяним вогнями, я практично приклеїлася до віконця. Атій розповідав про будівлі, повз які ми проїжджали, про пам’ятні місця. Виявилося, що Кривавий Притулок знаходиться майже на околиці. Тому, щоб доїхати до центру, куди ми прямували, треба перетнути півміста. Але я анітрохи не засмутилася. Тут було стільки всього цікавого, що я раз у раз захоплено зітхала і засипала Атія запитаннями, які в обох вампірів викликали посмішки. Я вирішила, що потім на них ображусь, а зараз просто раділа несподіваній пригоді. Цей світ мене мало балував чимось хорошим, тож зараз подвійно приємно.

Коли ми зупинилися на широкій вулиці, наповненій перехожими, перед закладом з яскравою вогненною вивіскою «Блакитна кров», я трохи зніяковіла. Бачила, як до ресторації заходять дорого вбрані люди (хоча, підозрюю, людей там і близько не було), і почувалася невпевнено. Щоб хоч якось приховати свій стан, поки з супутниками крокувала слідом за черговою парочкою, пошепки запитала Атія:

– А чому «Блакитна кров»?

– Ресторація належить демонам, – хмикнув Чорний Лорд. – Отже, спочатку сюди дозволяли заходити лише представникам їхньої раси. – Я згадала, що в Асдуса кров саме блакитного кольору і зрозуміла, в чому натяк. – Але згодом порядки змінилися. Хоча й зараз сюди допускаються лише обрані. Та й ціни тут просто кінські. Але заклад вважається найкращим у місті, тож я вирішив привести тебе саме сюди. Щоб ти зрозуміла, яке місце відтепер займаєш у цьому світі. Місце на самій верхівці.

– Ну, поки що ні, – уперто заперечила я.

Атій проігнорував ці слова і повів мене всередину повз двох здорованів-охоронців. Судячи з білків блакитного кольору та золотавих сполохів в очах – демонів. Ще одному демону в золоченому одязі, який зустрічав відвідувачів біля входу, Чорний Лорд недбало кинув:

– Я замовляв столик.

– Звичайно, лорд Адалос. Вас проводять.

Демон клацнув пальцями, підзиваючи одного з подавальників – юнака приємної, хоч і демонської зовнішності. Той схилився в поклоні, а потім рушив уперед, запросивши нас слідувати за собою.

У великому затемненому приміщенні, освітленому декоративними світильниками та відблисками на стінах, що імітували вогонь, було не проштовхнутися. Схоже, заклад і справді мав успіх. Столики розташовувалися навколо помосту, де знаходилися музиканти і танцюристи, які розважали публіку. Деякі гості теж підіймалися туди та танцювали.

А я вразилася тому, наскільки всі граційно рухаються. Я б нізащо не зуміла повторити такі рухи! Нехай навіть у рідному поселенні мені неодноразово доводилося бувати на гуляннях. Але наші прості танці в жодне порівняння не йшли з тим, що я бачила зараз. Особливо тим, що виробляли професійні танцюристи! Здавалося, у них взагалі не було кісток. І вдягнені вони були в обтягуючі, наче друга шкіра, костюми. Навіть жінки.

Вкотре здивувалися, наскільки розпущені місцеві мешканці, і підібгала губи. Ех, знала б мама, куди я дозволила себе привести, дар мови назавжди втратила! Та ще лозиною відходила так, що я потім два дні вставати не змогла б.

Ми вже вмостилися за столом, сервірованим золоченою скатертиною з блакитними візерунками, де по центру стояв золотий канделябр на п’ять свічок, а я все продовжувала вивертати голову на танцюристів. Одна дівчина в цей момент настільки вигнулася і вивернулася між ногами назад, що я не стримала здивованого вигуку.