Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

– Як у неї таке виходить?!

Міль закотив очі, всім виглядом демонструючи, що йому соромно навіть поруч перебувати з такою селючкою. Чорний Лорд, відірвавшись від меню в обкладинці зі шкіри якоїсь рептилії, терпляче пояснив:

– Це танцюристи з раси адратів. У них сама будова тіла така, що дозволяє їм бути набагато гнучкішими за звичайних людей.

Якщо він думав, що цим скупим поясненням мене можна заткнути, то дуже помилявся. Я засипала його новим градом запитань:

– А чим ще ці самі адрати від нас відрізняються? Вони для людей небезпечні? А танцюристи у вашому світі лише з їхньої раси?

Міль страдницьки скривився і вткнувся в меню, даючи зрозуміти, що буде стійко не помічати такий дратівливий об’єкт, як я.

– Якщо брати аналоги зі світу смертних, – сказав Чорний Лорд, виявляючи рідкісну терплячість, – то вони найближчі до зміїв. Так, вони небезпечні для людей. Їхній улюблений спосіб харчування – наздогнати живу здобич і заковтнути цілком. Потім вони протягом кількох днів перетравлюють їжу. І цього їм вистачає на півроку чи навіть рік нормального життя взагалі без харчування.

– Який жах! – я нервово проковтнула, тепер зовсім інакше дивлячись на граційних істот на помості.

– Але в тутешніх місцях це під забороною, тому їм доводиться харчуватися трупами.

Щось у мене апетит зовсім зник. Я поспішила відвернутися від танцюристів і впіймала знущальну посмішку Молі. Потім до мене запізно дійшло: а навіщо він взагалі меню розглядає? Начебто повноцінні вампіри харчуються тільки кров’ю.

– Кров теж різна буває, – просвітив і з цього приводу Чорний Лорд, не чекаючи запитання, поставленого вголос. – Згодом ти зрозумієш, наскільки вона відрізняється. Її смак залежить від віку, статі та інших особливостей. До того ж вампіри можуть харчуватися як кров’ю людей, так й інших рас. Щоправда, останнє – делікатес.

Ось навіщо я запитала? Якби в мене в шлунку зараз залишалася хоч якась їжа, вона відразу попросилася б назовні. Аж надто жваво уявила, як Чорний Лорд і Міль зараз питимуть кров тих самих адратів, що до цього трупами харчувалися. Брр!

– Пробач, я не врахував, що тобі може бути неприємно про це чути, – трохи зніяковів Атій.

Я кисло посміхнулася. Запізнився він зі своїми вибаченнями.

– Може, все-таки щось замовиш? – Чорний Лорд підсунув до мене меню.

Він справді знущається?! Але я все ж таки взяла і мужньо розкрила.

Страви були поділені на кухні різних місцевих народностей. Вампірська. Демонська. Традиційна. Це, як я розумію, для таких, як я. Хоча не варіант. Хто знає, що тут мається на увазі під традиціями. Також кілька назв, котрі мені нічого не говорили.

Повагавшись, я все ж таки обрала сторінку, з якої починався перелік традиційної кухні, і з полегшенням побачила під хитромудрими назвами цілком нормальні інгредієнти. Обрала те, що звичною мовою називалося б качкою з овочами у вишневому соусі. З напоїв очі одразу зачепилися за знайомий сік ганни, але я засумнівалася. Не надто приємні спогади в мене залишилися після того, як у нього підступно підмішали кров.

– Хочеш вина? – несподівано запропонував Чорний Лорд. – Гадаю, в нас є, що відсвяткувати.

Я так зовсім не вважала, але випити мені б і справді не завадило для хоробрості. Аж надто все тут виводило з колії!

– Гаразд, можна трохи.

Чорний Лорд зробив знак подавальнику і, коли той підійшов, озвучив замовлення. Йому вистачило делікатності сказати це так тихо, щоб я не почула. Зате Міль не втратив нагоди познущатися і досить голосно простягнув:

– Мені чашу людської. Бажано дівчини не старше двадцяти років.

Сволота! Явно хотів вказати мені на моє місце. Мовляв, ще недавно на місці цієї дівчини цілком могла опинитися ти. Атій з несхваленням поглянув на свого молодшого, і той театрально заголосив:

– Ой, пробачте, я щось не подумав! Як я міг виявити таку неделікатність? Тею, адже ти пробачиш мені?

Хотілося послати його якнайдалі, в місце на кшталт Проклятого гаю. Але я розтягла губи в фальшивій посмішці.

– Ну, що ти, братику, звісно, пробачу! Та й на дітей та дурнів ображатися гріх.

Міль обдарував мене злим поглядом і вдав, що не зрозумів натяку. Принаймні, відповідати нічого не став. Атій тільки зітхнув і з осудом поглянув на нас обох.

Раптом він змінився в обличчі і, дивлячись кудись убік, зчепив зуби.

– А цей що тут робить?!

Я відразу поспішила подивитися, хто викликав у нього таку реакцію.

Побачивши, хто гордо прямує до одного зі столиків, поспішила виставити бар’єр. Нічого Чорному Лорду знати, що я думаю з цього приводу. Асдуса я впізнала по рудій шевелюрі та манері триматися. Ішов він поки що спиною до мене, у супроводі трьох супутників. Отже, минулого разу мені не примарилося! Демон і справді перебуває у місті. Хоча чому я надаю цьому такого значення? З чого вирішила, що Асдус може мені допомогти? Велика ймовірність, що легковажний демон взагалі вже й забув про мене. Чи мало на його шляху дурних дівчат зустрічається?