Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

На тому кінці дроту почувся тихий сміх.

— Я не можу з тобою, — сказала вона, але в голосі вже не було роздратування.

— От і добре, бо я можу з тобою.

Вона знову засміялася.

— Все, Назаре, мені працювати треба!

— Гаразд, але я тобі ще напишу.

— О, я навіть не сумніваюся!

Вона кинула слухавку, і Назар відклав телефон, задоволено всміхаючись.

Володя, який усе це слухав, похитав головою.

— Брате, тебе вже нічого не врятує.

— І не треба, — спокійно відповів Назар.

Бо якщо бути залежним від когось, то тільки від Софії.

****

Софія сиділа у своєму кабінеті, намагаючись зосередитися на роботі, але це було неможливо.

Телефон постійно вібрував.

Назар: Ти поїла?

Назар: Тиск міряла?

Назар: Ти мене ігноруєш?

Вона закотила очі й вимкнула звук.

— Ну все, досить, — пробурмотіла вона, відкладаючи телефон убік.

У цей момент до кабінету зайшла Оля й одразу помітила її вираз обличчя.

— Що сталося?

Софія глянула на неї, безсило впустивши руки.

— В мене око вже сіпається від звуку СМС!

— Назар?

— Ага.

Оля засміялася й сіла навпроти.

— Він що, продовжує грати в «головного контролера»?

— Та це вже не контроль, а якесь цілодобове спостереження! — Софія підняла телефон. — Він мені пише кожні пів години!

Оля взяла телефон, подивилася на список повідомлень і тільки свиснула.

— Ого. Це вже справді рівень «сталкер».

— Отож!

— І що робитимеш?

Софія глибоко вдихнула.

— Просто перестану відповідати.

Оля широко усміхнулася.

— Це сміливий хід. Назар же з глузду з’їде.

— От і добре, нехай трохи відпочине від своєї параної.

Оля хмикнула.

— Ти ж розумієш, що це закінчиться тим, що він або сюди приїде, або Володя йому в голову вкладе, що він перегинає.

— Головне, щоб він зрозумів, що не можна ось так тиснути.

Оля підняла руки.

— Ну, бажаю успіху, бо з Назаром це буде нелегко.

Софія тільки зітхнула.

— Я готова ризикнути.

Вона вимкнула телефон і, нарешті, спокійно повернулася до роботи.

Але вона навіть не уявляла, що Назар витримає недовго…

***

Минуло пів години, а Назар уже нервово постукував пальцями по столу.

Жодної відповіді.

Він подивився на телефон, потім знову набрав повідомлення.

Назар: Софіє, чому не відповідаєш?

Жодної реакції.

Володя, який сидів навпроти й спокійно пив каву, нарешті не витримав.

— Назаре, може, досить?

— Що «досить»? Вона не відповідає.

— Може, тому що їй набридло отримувати повідомлення кожні двадцять хвилин?

Назар скептично глянув на нього.

— Я просто піклуюся.

— А ти подумав, що це може її напружувати?

Назар стиснув телефон у руці.

— Вона вагітна, Володю. Я не можу просто не хвилюватися.

— Це нормально, що ти хвилюєшся. Але коли турбота перетворюється на тотальний контроль — це вже інше.

Назар стиснув щелепи.

— Вона ж сказала, що буде берегти себе…

— А ти не даєш їй цього зробити.

Назар важко видихнув, запустивши руку у волосся.

— Добре. Гаразд. Я трохи переборщив.

Володя саркастично посміхнувся.

— «Трохи» — це м'яко сказано.

Назар відклав телефон і підняв руки.

— Добре, не пишу.

— О, нарешті!

Але Назар усе одно не міг заспокоїтися.

І через десять хвилин він піднявся.

Володя відразу зрозумів.

— Ти куди?

— До Софії.

Володя розсміявся.

— Так ти ж сказав, що не будеш чіплятися!

Назар кинув йому погляд.

— Я не пишу. Я просто приїду особисто.

І поки Володя ще сміявся, Назар уже виходив з офісу, сідаючи в машину.

Йому треба було переконатися, що з нею все добре.

Навіть якщо для цього доведеться приїхати до неї на роботу

Софія якраз дописувала звіт, коли почула знайомий голос у коридорі.

— Він що, справді приїхав?! — здивовано прошепотіла Оля, визираючи за двері.

Софія зітхнула й потерла перенісся.

— Ну звісно…

Оля повернулася до неї з хитрою усмішкою.

— Слухай, ти його добре знаєш. Якби він не писав, то приїхав би.

— Я сподівалася, що він протримається довше.

Але перед тим як вона встигла щось зробити, двері відчинилися, і Назар зайшов у кабінет.

Його погляд одразу зупинився на Софії.

— Чому не відповідаєш?

Вона схрестила руки на грудях.

— Бо вирішила трохи відпочити від твоєї уваги.

Він підняв брову.

— Відпочити від мене?

— Від нескінченних повідомлень! Назаре, ти ж буквально кожну годину писав!

Він зробив крок до неї, спершись руками на її стіл.

— Я хвилювався.

— Я розумію, але це не значить, що треба мене контролювати!

Вони дивилися один на одного, ніби змагалися, хто перший відступить.

Оля тихенько кашлянула.

— Я тут, якщо що.

Назар навіть не глянув у її бік.

— Софіє, я просто хочу бути впевненим, що ти в безпеці.

— А я хочу спокійно працювати.

Він видихнув, відступивши на крок.

— Добре.

— Добре? — здивовано перепитала вона.

— Я перестану писати кожну годину.

— Правда?

— Але якщо ти не відповідатимеш хоча б раз на три години — я приїду.

Софія закотила очі, а Оля ледь не засміялася.

— Ну ти й хитрий, Назаре!

Він лише знизав плечима.

— Я ж не можу просто сидіти й чекати.

Софія подивилася на нього, потім зітхнула й усміхнулася.

— Гаразд, домовилися.

Він узяв її руку, легенько стиснув.

— Дякую, кохана.

Вона похитала головою.

— Ти неймовірний, Назаре…

— Я знаю.

І Софія зрозуміла, що, хоч би як вона боролася з його турботою, без цього Назаря вона вже не уявляла свого життя.