Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

Софія стиснула пальцями перенісся, намагаючись заспокоїтись.

— Назаре… — її голос був рівним, але у ньому відчувалася втома. — У мене вже око сіпається від твоїх повідомлень, дзвінків і постійного контролю.

Назар схрестив руки на грудях, але його вираз обличчя змінився.

— Софіє…

— Ні, слухай мене. Я розумію, що ти хвилюєшся. Я розумію, що ти хочеш піклуватися про мене. Але мені треба нормально працювати. Без постійних нагадувань, перевірок і твого «Як ти?» кожні пів години!

Він мовчав кілька секунд, ніби переварював її слова.

— Я не можу просто не хвилюватися, — нарешті відповів він.

— А я не можу нормально жити, коли ти буквально стежиш за мною.

Оля, яка сиділа осторонь, тільки піджала губи, аби не засміятися, і встала.

— Мені, напевно, пора…

— Сиди, Олю, — відмахнулася Софія. — Назар, я люблю тебе, але зараз мені потрібен спокій.

Він важко видихнув і потер підборіддя.

— Добре.

Софія скептично підняла брову.

— Добре?

— Так. Я не буду тобі писати кожні п’ять хвилин.

— Ой, дякую, — саркастично сказала вона.

— Але…

— Назаре!

Він підняв руки, здаючись.

— Добре, добре. Даю тобі спокій. Але якщо хоч раз не відповіси протягом дня — я знову приїду.

Софія скептично зиркнула на нього.

— Я знала, що буде якийсь підступ.

Він невинно усміхнувся.

— Я просто не можу без тебе, кохана.

Софія закотила очі, але все ж посміхнулася.

— Ти невиправний.

— І ти це любиш.

— Іноді, — буркнула вона.

Він нахилився, легенько торкнувшись її губ своїми.

— Ну, я постараюся не дуже тобі набридати.

— Дякую, Назаре.

Оля не витримала й засміялася.

— Софіє, ти хочеш, щоб він змінився, але самі ж знаєте — Назар буде Назаром.

Софія зітхнула й поплескала його по щоці.

— Добре, нехай буде так.

Назар усміхнувся, бо знав: як би вона не пручалася, вона любила його саме таким.

А він не міг бути іншим.

****

Після «перемовин» із Софією Назар нарешті залишив її в спокої й повернувся на роботу.

А Софія з Олею, трохи перевівши дух, вирішили зробити собі маленьку перерву й піти в магазин по печиво до чаю.

— Ну, вітаю, — усміхнулася Оля, коли вони вийшли на вулицю. — Ти офіційно поставила Назаря на місце.

— Хочеться вірити, що він справді дасть мені трохи спокою, — зітхнула Софія.

— Думаєш, довго протримається?

Софія хмикнула.

— Декілька годин. Максимум пів дня.

Оля засміялася.

— Ну, ти ж його любиш таким, правда?

Софія задумливо подивилася на небо.

— Люблю… Але іноді хочеться трохи свободи дихати.

— Він просто хвилюється.

— Я знаю. Але ж я не маленька дитина.

— Але вагітна, — нагадала Оля, підморгнувши.

Софія усміхнулася.

— Так. І це означає, що мені потрібно більше чаю з печивом, а не стресу.

— О, печиво — це святе.

Вони зайшли в магазин, узяли дві великі пачки — з вівсяним і шоколадним, а ще якісь дрібниці до обіду.

Коли вони вже виходили, телефон Софії завібрував.

Вона подивилася на екран і закотила очі.

— Назар? — здогадалася Оля.

— Назар.

— Ти віриш, що він дав тобі спокій?

Софія відкрила повідомлення.

Назар: Я мовчу, але думаю про тебе.

Оля, побачивши текст, просто розсміялася.

— Це ж Назар! Він не може без тебе навіть у думках.

Софія посміхнулася, ховаючи телефон у кишеню.

— Ну, хоч писати перестав.

— Поки що, — хихикнула Оля.

І вони пішли назад у центр, насолоджуючись хвилиною тиші.

Бо довго ця тиша не тривала б — вони це знали.