Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

Назар повернувся в офіс і, не встигнувши навіть сісти, одразу ж розповів усе Володі.

Той слухав, схрестивши руки на грудях, і ледь помітно хитав головою.

— Ну, ти, звичайно, майстер нав’язливої турботи…

Назар насупився.

— Я просто хочу бути впевненим, що з нею все добре.

Володя поставив чашку з кавою на стіл і глянув на друга серйозно.

— Назаре, якщо ти не зупинишся, вона реально потрапить у лікарню. Але вже не через тиск, а через нерви, які ти їй псуєш.

— Я не псую!

— Ага, а хто їй кожні п’ять хвилин пише й дзвонить?

Назар зітхнув і провів руками по обличчю.

— Я просто… не знаю, як не хвилюватися.

Володя посміхнувся, але без насмішки.

— Брате, хвилюватися — нормально. Але якщо вона тебе любить, це не означає, що вона хоче жити під цілодобовим наглядом.

Назар мовчав.

Володя продовжив:

— Дай їй трохи свободи. Вона ж не дитина, яка не може сама подбати про себе.

Назар глибоко вдихнув і кивнув.

— Добре. Я спробую.

Володя підняв брови.

— Ой, не вірю.

Назар скептично глянув на нього.

— Серйозно. Я ж не буду їй писати кожні п’ять хвилин.

— А кожні десять?

Назар не втримався й усміхнувся.

— Бачиш? Ти вже прогресуєш!

— Добре, Володю, я зроблю, як ти кажеш.

Володя поплескав його по плечу.

— От і молодець. Бо інакше вона тебе скоро прожене в кінець списку контактів.

Назар тільки похитав головою, але вже розумів: йому справді потрібно трохи відпустити ситуацію.

Хоча це було нелегко.

Назар тримався.

Він не писав Софії, не дзвонив, не перевіряв кожні п’ять хвилин, чи все в неї добре.

Це було складніше, ніж будь-яке завдання, яке він виконував раніше.

Він просто сидів у своєму кабінеті, поглинутий роботою, але час від часу кидав погляд на телефон.

Пройшла година. Потім друга.

Володя, який знав про його «експеримент», з усмішкою спостерігав за всім цим.

— Ну що, як воно — не писати?

— Жахливо, — буркнув Назар.

— Але ти тримаєшся.

— Бо пообіцяв.

— І правильно робиш.

Назар тільки зітхнув і повернувся до роботи.

Але коли минула третя година, телефон нарешті завібрував.

Він швидко взяв його, і на обличчі з’явилася усмішка.

Софія: Назаре, ти ще на роботі?

Назар: Так. Як ти?

Софія: Все добре. Ти зможеш мене забрати після роботи?

Він ледь не відповів миттєво, але змусив себе почекати хоча б кілька секунд.

Назар: Звичайно, кохана. О котрій?

Софія: О шостій.

Назар: Буду чекати біля центру.

Софія швидко відповіла.

Софія: Дякую ❤️

Назар відклав телефон і задоволено видихнув.

Володя хитро посміхнувся.

— Ну от, вона сама тобі написала.

Назар кивнув.

— Значить, експеримент вдався.

Володя розсміявся.

— Брат, ти ведеш себе так, ніби це була найскладніша місія у твоєму житті.

— Бо так і є.

Але тепер Назар точно знав: Софія про нього думає, навіть коли він не пише.

А це було для нього найголовнішим

О шостій Назар уже стояв біля центру, спираючись на машину.

Він навіть трохи хвилювався, хоча сам не розумів чому.

Коли двері будівлі відчинилися й на порозі з’явилася Софія, його серце зробило дивний ривок.

Вона виглядала трохи втомленою, але, побачивши його, усміхнулася.

— Привіт, сталкере.

Назар посміхнувся й відчинив для неї дверцята.

— Привіт, кохана.

Вона сіла в машину, застебнула пасок і видихнула.

— Довгий день?

— Досить. Але я рада, що ти тут.

Він глянув на неї краєм ока, поки заводив двигун.

— Куди їдемо?

— Спочатку в магазин. Треба купити продукти для вечері.

— А що готуватимемо?

Вона хитро усміхнулася.

— А це сюрприз.

Назар тільки хмикнув.

— Головне, щоб не занадто складно.

— Та ні, впораємося.

Вони швидко доїхали до супермаркету й взяли кошик.

— Окей, що нам потрібно? — запитав Назар, поки Софія розглядала полиці.

— Картопля, куряче філе, сметана, зелень…

— Звучить як щось смачне.

— Точно. Я приготую тобі одну зі своїх улюблених страв.

Назар глянув на неї з цікавістю.

— Яку?

— Дізнаєшся вдома.

Він знову хмикнув, але нічого не сказав.

Поки вони ходили між рядами, Софія час від часу щось додавала у кошик, а Назар уважно стежив, щоб вона не носила важке.

— Дай я візьму, — сказав він, коли вона потягнулася за упаковкою води.

— Назаре, це ж не цегла.

— Не важливо, дай сюди.

Вона закотила очі, але слухняно віддала йому пляшки.

Коли всі продукти були куплені, вони повернулися до машини й вирушили додому.

Назар відчував, що нарешті все стає спокійнішим.

І він був упевнений: цей вечір буде ідеальним. Бо він проводив його з нею.

Коли вони приїхали додому, Назар одразу ж заніс пакети на кухню.

— Ну що, шеф-кухарю, що робимо далі? — запитав він, закочуючи рукави.

Софія засміялася, ставлячи на стіл продукти.

— Ти такий серйозний, наче ми збираємось відкривати ресторан.

— Я просто хочу впоратися із завданням.

Вона підійшла ближче й обійняла його ззаду, поклавши голову йому на спину.

— Ти й так найкращий.

Він усміхнувся, провів рукою по її долоні.

— Гаразд, поки ти мене тут відволікаєш, картопля сама себе не почистить.

Софія хихикнула й відпустила його.

— Ти чистиш картоплю, я займаюся м’ясом.

— Справедливо.

Вони почали готувати разом. Софія нарізала куряче філе, посипала його спеціями, а Назар швидко впорався з картоплею.

— І що це буде? — запитав він, спостерігаючи, як вона змішує інгредієнти.

— Картопля, запечена у сметані з куркою.

— Звучить добре.

— І смакує ще краще.

Назар узяв деко, поки Софія викладала все шарами, а потім поставив у духовку.