Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

— Тепер чекаємо?

— Тепер чекаємо, — підтвердила вона, витираючи руки рушником.

Він потягнув її за талію, посадив до себе на коліна й обійняв.

— Я радий, що ти вдома.

— А я рада, що ти більше не тероризуєш мене повідомленнями.

Він засміявся, але нічого не відповів.

Софія поклала голову йому на плече, вдихаючи його запах.

— Назаре…

— Ммм?

— Це один із тих вечорів, які я запам’ятаю.

Він поцілував її в скроню.

— Тоді зробимо їх більше.

І поки в духовці готувалася вечеря, вони просто сиділи так, насолоджуючись теплом і спокоєм.

Поки вечеря готувалася, Софія з Назарем просто сиділи на кухні, насолоджуючись моментом.

— Знаєш, — задумливо сказала Софія, граючись його пальцями, — я завжди мріяла про такі вечори. Без зайвого шуму, без метушні. Просто спокій і людина, з якою добре.

Назар притиснув її до себе, вдихаючи запах її волосся.

— Я радий, що можу бути цією людиною.

Софія підняла голову й усміхнулася.

— Ти не просто «ця людина». Ти мій спокій.

Назар провів пальцями по її щоці.

— І я зроблю все, щоб він у тебе завжди був.

Вона легенько притулилася до нього, і вони просто сиділи так, слухаючи, як у духовці потріскує страва.

Через пів години Назар витягнув деко, і по кухні рознісся неймовірний аромат.

— Ого, виглядає шикарно, — захоплено сказав він.

— Бо ми разом це готували, — підморгнула Софія.

Вони накрили на стіл, подали запечену картоплю з куркою, відкрили компот, який ще передала мама Софії.

— Ну що, Назаре, спробуєш?

Він узяв ложку, підніс шматочок до рота й задумливо пережував.

Софія з нетерпінням спостерігала.

— Ну?

Назар повільно кивнув.

— Це неймовірно.

— Серйозно?

— Серйозно. Якщо ти готуватимеш так завжди, мені ресторани більше не потрібні.

Софія засміялася.

— Ну тоді тобі пощастило.

Вони їли, сміялися, ділилися думками про день.

І в цей момент Назар зрозумів:

Ось воно, справжнє щастя.

Не в гучних подіях, не в великих вчинках, а в таких простих речах.

Домашня вечеря. Її усмішка. Їхні розмови.

Він узяв її руку й стиснув.

— Я люблю тебе, Софіє.

Вона подивилася на нього з теплом у погляді.

— І я тебе, Назаре.

І нехай весь світ зачекає. Бо цей вечір був тільки їхнім.

****

Наступний ранок почався спокійно.

Софія та Назар поснідали разом, він ніжно поцілував її перед тим, як вони роз’їхалися по роботах.

— Я не буду тебе діставати повідомленнями, — сказав він, обіймаючи її. — Але якщо щось буде не так — одразу телефонуй.

— Назаре, все буде добре, — усміхнулася вона.

Він довіряв їй.

Але не знав, що цього дня все зміниться.

День тривав, і Назар справді тримав слово — не писав, не дзвонив, лише раз перевірив, чи вона онлайн.

Але о 12:30 його телефон завібрував.

Дзвінок від Олі.

— Назаре… — її голос тремтів.

Його серце завмер.

— Що сталося?

— Софію… збила машина…

Він не пам’ятав, як вибіг із офісу.

Не пам’ятав, як сідав у машину й натискав на газ.

В голові був тільки один образ — Софія.

І страх, який стискав груди, не даючи дихати.

Він мчав, не звертаючи уваги на світлофори.

Йому потрібна була тільки вона.

Жива. Ціла.

Бо без неї його світ просто не існував.

Назар влетів у лікарню, ледве дихаючи від страху.

Він побачив Олю в коридорі — вона нервово ходила з кутка в куток.

— Де вона?!

Оля підняла голову, її очі були червоні від сліз.

— У палаті… Лікар сказав, що стан стабільний, але…

Він більше не слухав.

Відчинив двері й побачив Софію.

Вона лежала на ліжку, її голова була забинтована, на обличчі — подряпини.

Він підійшов до неї, сів на край ліжка й узяв її руку.

— Софіє…

Вона повільно розплющила очі.

— Назаре…

Його щелепа напружилася.

— Ти жива…

Вона слабко всміхнулася.

— А ти як думаєш?

Йому хотілося її обійняти, схопити, не відпускати.

Але він боявся її ще більше травмувати.

— Що лікарі сказали?

Софія заплющила очі на секунду, видихнула.

— Струс мозку, подряпини… Але дитина в порядку.

Він нарешті видихнув, ніби тільки зараз дозволив собі дихати.

— Слава Богу…

Вона стиснула його пальці.

— Назаре, все добре.

Він нахилився ближче, притулився чолом до її руки.

— Як це добре, Софіє? Тебе збила машина!

Вона торкнулася його щоки.

— Але я ж тут. І ми всі живі.

Він підняв голову, його очі блищали від емоцій.

— Я мало не з’їхав з розуму…

Вона провела пальцями по його вилиці.

— Я знаю…

Він узяв її руку, поцілував пальці.

— Я більше не дозволю тобі ходити самій.

Вона ледь помітно усміхнулася.

— Тепер ти мене взагалі з рук не випустиш, так?

— Абсолютно.

Вона засміялася, хоча в її очах усе ще був біль.

— Ну що ж… Тепер у мене особистий охоронець.

Він глянув на неї з таким коханням, що їй перехопило подих.

— Завжди, кохана. Завжди.

*****

Софія знала, хто її збив.

Вона пам’ятала все до найменших деталей.

Чорний седан. Його очі за кермом.

Олег.

Але вона не хотіла говорити про це одразу.

Вона знала, як відреагує Назар.

Він і так був на межі.

Але коли Назар сидів поруч і мовчки тримав її руку, вона зрозуміла, що приховувати правду не можна.

— Назаре…

Він підняв на неї очі.

— Що, кохана?

Вона зробила глибокий вдих.

— Це був Олег.

Його обличчя різко змінилося.

— Що?

— Олег був за кермом тієї машини.

На кілька секунд запанувала мертва тиша.

Потім Назар встав.

Його руки стиснулися в кулаки, щелепа напружилася.

— Цей виродок…

— Назаре, — Софія потягнула його за руку. — Я жива. Дитина теж.