Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

Але він уже кипів від люті.

— Це не випадковість, Софіє.

— Я знаю…

— Я його приб’ю.

— Назаре, прошу…

Він важко дихав, його груди стрімко підіймалися.

Софія бачила, що він готовий вибухнути.

Вона стиснула його пальці.

— Подивися на мене.

Він опустив очі.

— Назаре, я не хочу, щоб ти через нього зіпсував собі життя.

Він стиснув зуби.

— Він мало не забрав твоє.

— Але ж не забрав.

Він провів руками по обличчю, намагаючись заспокоїтися.

— Це не залишиться безкарним, Софіє.

— Я знаю. Але давай зробимо все правильно.

Він подивився на неї.

— Поліція?

— Так.

Він видихнув.

— Добре.

Вона потягнула його назад, змусивши сісти поруч.

— Дякую.

Він глянув на неї, і в його очах була нескінченна любов.

— Я завжди буду захищати тебе, Софіє.

Вона усміхнулася.

— Я знаю, Назаре. Я знаю.

Коли Назар нарешті трохи заспокоївся, у палату зайшов поліцейський.

Він був середнього віку, у формі, з суворим, але не жорстким виразом обличчя.

— Добрий день, — він кивнув. — Я лейтенант Поліщук. Веду справу щодо наїзду на пані Софію Назаренко.

Назар напружився, але Софія стиснула його руку, даючи зрозуміти, що сама впорається.

— Добрий день, — відповіла вона.

Поліцейський сів на стілець біля ліжка й відкрив блокнот.

— Пані Софіє, що ви пам’ятаєте про момент аварії?

Вона глибоко вдихнула.

— Ми з подругою Олею йшли до магазину. Я точно пам’ятаю, що йшла по пішохідному переходу на зелене світло.

— Чи бачили ви машину до удару?

— Так. Це був чорний седан. Він не гальмував, він… їхав прямо на мене.

Поліщук підняв голову.

— Ви впевнені?

Софія подивилася на Назаря. Той лише коротко кивнув — мовляв, говори.

— Так. Я бачила водія.

— Ви його впізнали?

Софія ковтнула.

— Так. Це був Олег… мій колишній чоловік.

Поліцейський зосереджено занотував інформацію.

— У вас були з ним конфлікти останнім часом?

Софія важко видихнула.

— Так. Він не міг прийняти мого нового життя. Погрожував мені.

Поліцейський уважно подивився на неї.

— У вас є ці погрози у вигляді повідомлень чи записів?

— Були, але після розлучення я його заблокувала й видалила багато старих повідомлень.

Поліцейський знову щось записав, а потім підняв погляд на Назаря.

— А ви можете підтвердити його агресивну поведінку?

Назар стиснув кулаки.

— Так. Я не раз бачив, як він переслідував Софію, намагався залякати. Але тоді ми не мали доказів.

Поліцейський кивнув.

— Добре. Це вже важливо.

Він закрив блокнот і підвівся.

— Ми перевіримо відео з камер спостереження. Якщо це справді він, то справа не залишиться без наслідків.

Софія кивнула.

— Дякую.

Поліцейський ще раз подивився на них.

— І ще одне. Вам треба бути обережною. Якщо це було навмисно, він може спробувати знову.

Назар миттєво напружився.

— Вона більше не буде одна.

Поліцейський подивився на нього, оцінивши серйозність слів, і кивнув.

— Це правильно.

Він попрощався й вийшов, а Софія закрила очі й важко зітхнула.

Назар узяв її руку й притулив до губ.

— Я не дам йому ще раз наблизитися до тебе.

Софія стиснула його пальці.

— Я знаю, Назаре. Я вірю тобі.

****

Коли в палату зайшла Оля, Назар зрозумів, що це гарна можливість залишити Софію на кілька хвилин і перевести дух.

— Я зараз, — сказав він, торкнувшись її руки.

Софія кивнула, розуміючи, що йому треба трохи простору, щоб обдумати ситуацію.

Назар вийшов у коридор і одразу ж набрав Володю.

— Брате, де ти?

— В офісі. Що сталося?

— Мені треба поговорити.

— Їдь сюди.

— Не можу. Софія в лікарні.

На тому кінці дроту запанувала пауза.

— Я вже виїжджаю, — нарешті сказав Володя.

Через пів години вони стояли біля лікарні, Назар нервово постукував пальцями по капоту машини.

— Ну? — запитав Володя, закурюючи.

— Це був Олег.

Володя різко підняв голову.

— Ти впевнений?

— Софія його впізнала.

Володя вилаявся.

— Цей покидьок.

— Поліція вже знає. Перевіряють камери.

— Але навіть якщо вони щось знайдуть, це не поверне тобі спокій, брате.

Назар нервово стиснув кулаки.

— Я не можу просто чекати.

— І що ти хочеш зробити?

Назар зітхнув, відвів погляд.

— Не знаю.

— Але знаю я, — сказав Володя, кидаючи недопалок у смітник. — Софія тепер має бути під захистом 24/7.

— Ти думаєш, я її залишу хоч на секунду?

— Не думаю. Але я теж допоможу.

Назар глянув на нього.

— Ти?

— Брат, ми з тобою з першого дня війни витягували один одного з лайна. І зараз я не дозволю, щоб якийсь виродок загрожував тобі й твоїй сім’ї.

Назар мовчки кивнув.

— Дякую.

— Давай поки просто думати холодною головою, добре?

— Добре.

Володя поплескав його по плечу.

— А тепер повертайся до Софії. Вона тебе чекає.

Назар глибоко вдихнув і пішов назад до лікарні.

Бо тепер у нього було ще більше причин не залишати її одну.

****

Коли Назар повернувся в палату, Софія й Оля вже про щось жваво говорили.

— О, ось і наш герой, — пожартувала Оля, побачивши його.

Софія підняла на нього очі, в яких було тепло й втома водночас.

— Ти вже трохи охолов?

— Трохи, — буркнув Назар, сідаючи поруч.

Оля склала руки на грудях.

— Тільки не кажи, що плануєш далі ходити за Софією, як охоронець.

Він лише глянув на неї, і Оля зрозуміла, що саме так і буде.

— Ох, Назаре, ну ти і впертий.

Софія зітхнула.

— Олю, він не заспокоїться.

— Та це я бачу, — хмикнула подруга.

Вона серйозно подивилася на Назаря.

— Добре, слухай, якщо ти вже вирішив стати її тінню, то зроби це грамотно.