Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що Софія повинна почуватися не під наглядом, а в безпеці.

Назар замислився.

— Я розумію.

— Значить, перестань дивитися на неї, як на кришталеву вазу.

— Але ж…

— Назаре, ми розуміємо, що тобі страшно, — м’яко сказала Софія. — Але я не хочу, щоб наше життя перетворилося на режимний об’єкт.

Він зітхнув.

— Гаразд, я спробую.

Оля встала, взяла свою сумку.

— Ну, а тепер я вас залишу. Відпочивайте.

— Дякую, Олю, — усміхнулася Софія.

Оля попрощалася й вийшла, а Назар узяв руку Софії в свою.

— Вибач, що іноді перегинаю.

Вона притулилася чолом до його плеча.

— Просто будь поруч, Назаре. Це для мене найважливіше.

Він обійняв її й знав:

Він завжди буде поруч.

***

Коли Оля пішла, в палаті запанувала тиша.

Назар усе ще тримав Софію за руку, ніби боявся відпустити.

— Як ти? — тихо запитав він.

— Втомилася. Голова трохи паморочиться, але вже краще.

— Болить?

— Трохи. Але лікар дав ліки, — вона провела пальцями по бинту на голові.

Назар м’яко зітхнув і погладив її долоню.

— Я досі не можу повірити, що це сталося…

Софія підняла на нього очі.

— Назаре, я тут. Жива. Дитина теж у безпеці.

— Це диво.

Вона усміхнулася й стиснула його пальці.

— Ні. Це просто життя.

Він нахилився й торкнувся її чола губами.

— Я не можу без тебе, Софіє.

— І тобі не доведеться, — прошепотіла вона.

Назар обережно вкрив її ковдрою.

— Спи. Я тут.

Софія видихнула й заплющила очі.

— Я люблю тебе…

— Я теж, кохана, — відповів він, спостерігаючи, як її дихання вирівнюється.

Вона поруч.

Вона жива.

І тепер він не дозволить нікому це змінити.