Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

Назар сидів біля ліжка Софії, спостерігаючи, як вона спить, коли його телефон завібрував.

Він швидко глянув на екран.

Невідомий номер.

Відповів майже одразу.

— Назаренко слухає.

— Добрий день, це слідчий Поліщук. Ви маєте час поговорити?

Назар одразу насторожився.

— Так, звичайно. Є якісь новини?

— Так. Ми переглянули записи з камер спостереження.

Назар напружився.

— І що там?

— Відео підтверджує, що за кермом автомобіля був Олег Соколов.

Назар міцно стиснув телефон у руці.

— Він зробив це навмисно.

— Це ще треба довести, — відповів слідчий. — Але на записах видно, що він не гальмував і навіть прискорився перед ударом.

— Ви його вже знайшли?

— Ми виїхали до нього додому, але його там немає. Телефон вимкнений. Ймовірно, він переховується.

— І що тепер?

— Ми оголосимо його в розшук. Але я вам раджу бути обережним.

Назар скрипнув зубами.

— Він уже раз намагався її вбити. Якщо він ще раз з’явиться…

— Не робіть дурниць, Назаренко. Нехай цим займається поліція.

Назар видихнув, намагаючись узяти себе в руки.

— Добре. Але якщо він з’явиться біля Софії — я його не відпущу.

Слідчий помовчав, а потім тихо сказав:

— Просто будьте насторожі. Ми з вами зв’яжемося, як тільки будуть новини.

Назар поклав телефон і провів руками по обличчю.

Він відчував, що це ще не кінець.

Олег не зупиниться.

І якщо поліція його не знайде першою…

Назар зробить це сам.

Щойно Назар закінчив розмову зі слідчим, він одразу набрав Володю.

Той відповів майже миттєво:

— Що сталося?

— Поліція підтвердила, що це був Олег.

На тому кінці дроту запала тиша.

— Його взяли?

— Ні. Він зник. Телефон вимкнений, вдома його немає.

Володя тихо вилаявся.

— Тобто він переховується?

— Саме так.

— Назаре… ти ж розумієш, що він може з’явитися знову?

— Я це знаю.

Володя видихнув.

— Добре. Які варіанти?

— Поліція його шукає, але якщо вони не знайдуть його першими, знайдемо ми.

— Оце мені подобається.

Назар підвівся й вийшов у коридор, щоб Софія не чула їхню розмову.

— Володю, мені треба, щоб ти підключив своїх людей. Дізнайся, чи не бачили його десь.

— Уже працюю над цим.

— І ще… Я хочу забезпечити Софії додатковий захист.

— Що думаєш?

— Камери в під’їзді, сигналізація, можливо, навіть хтось із хлопців, хто міг би стежити за будинком.

— Зробимо.

Назар стиснув телефон у руці.

— Якщо цей покидьок ще раз з’явиться поруч із Софією…

— Він не з’явиться, брате. Бо ми його знайдемо першими.

Назар глянув у бік палати, де спала Софія.

Вона не повинна хвилюватися.

Вона не повинна жити в страху.

— Дякую, Володю.

— Ми разом у цьому, Назаре.

Він поклав телефон у кишеню.

Тепер у нього була одна мета.

Захистити Софію.

За будь-яку ціну.

****

Назар повернувся в палату.

Софія все ще спала, її дихання було рівним, але на чолі виднілася легка зморшка.

Він сів поруч і м’яко провів пальцями по її руці.

Вона не повинна знати всіх деталей.

Не повинна знати, що Олег зник і тепер невідомо, де він.

Їй потрібен спокій.

А все інше він вирішить сам.

Наступного ранку Назар отримав повідомлення від Володі:

Володя: Наші вже шукають. Камери біля під’їзду встановимо сьогодні. Якщо щось буде – одразу повідомлю.

Назар коротко відповів:

Назар: Дякую.

Софію мали виписати завтра.

І він хотів, щоб, коли вона повернеться додому, їй більше ніщо не загрожувало.

Ввечері Софія прокинулася й побачила, що Назар сидить поруч, задумливо втупившись у телефон.

— Ти щось ховаєш від мене, — сказала вона, уважно дивлячись на нього.

Він підняв очі й усміхнувся.

— Нічого особливого.

— Назаре…

Він узяв її руку й поцілував у пальці.

— Все під контролем, кохана. Ти просто відпочивай.

Вона все ще дивилася на нього, намагаючись розгадати, що він приховує.

Але потім видихнула.

— Добре. Але ти пообіцяй мені одне.

— Що?

— Не роби дурниць.

Він усміхнувся й легенько торкнувся її чола губами.

— Я просто подбаю про тебе.

Софія зітхнула.

— Ти ж не скажеш мені правду, так?

— Я скажу тобі тільки те, що тобі потрібно знати.

Вона закрила очі й прошепотіла:

— Назаре… я тебе люблю.

— Я теж, кохана, — сказав він і обійняв її.

Він не знав, коли і де з’явиться Олег.

Але знав одне:

Софія більше ніколи не буде беззахисною.

Телефон Назаря завібрував серед ночі.

Він різко прокинувся, одразу хапаючи його з тумбочки.

Володя.

— Кажи, — тихо, але твердо відповів Назар, щоб не розбудити Софію.

— Все. Взяли його.

Назар сів, намагаючись переварити почуте.

— Він у поліції?

— Так. Наші хлопці засікли його біля вокзалу — хотів кудись зникнути. Поліція його офіційно затримала.

Назар стиснув кулак.

— Я їду.

— Назаре…

— Я просто подивлюся й поговорю.

— Без зайвих рухів, брате. Поліція зробить свою справу.

— Я знаю.

Він кинув телефон у кишеню й тихо встав, щоб не розбудити Софію.

Вона мирно спала, її дихання було рівним, і Назару було достатньо одного погляду, щоб зрозуміти — він зробив усе правильно.

Олег більше не становить загрози.

У поліцейському відділку Назар зустрів Володю.

— Він тут, — кивнув друг, коли Назар підійшов.

— Що кажуть слідчі?

— Заперечує все. Каже, що не хотів її збити, що це «нещасний випадок».

Назар глухо засміявся.

— Він прискорився перед ударом. Це зафіксували камери.

— Знаю. Але він усе одно викручується.