Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

Назар допоміг Софії сісти в машину, акуратно закриваючи за нею двері.

Він бачив, що вона ще слабка, але її очі світилися радістю — вона поверталася додому.

Коли вони рушили, Софія зітхнула й подивилася у вікно.

— Знаєш, після лікарні навіть сіра погода здається прекрасною.

Назар посміхнувся, кидаючи на неї короткий погляд.

— Головне, що ти їдеш додому.

— А вдома щось змінювалося?

— Все на місці, але я трохи підготувався.

Софія з цікавістю підняла брови.

— Підготувався?

— Побачиш.

Вона хмикнула.

— Ой, Назаре, ти такий загадковий.

Він тільки усміхнувся, не розкриваючи деталей.

Бо знав: її чекає маленький сюрприз.

Коли вони нарешті під’їхали до будинку, Назар швидко обійшов машину й відкрив для неї двері.

— Можеш іти чи допомогти?

— Я не інвалід, Назаре, — усміхнулася вона, але все ж прийняла його руку, коли вставала.

Вони піднялися до квартири, і коли Назар відкрив двері, Софія завмерла.

Вітальня виглядала по-іншому: на дивані лежали нові м’які подушки, а біля вікна стояв зручний крісло-гойдалка.

— Назаре…

— Ти тепер маєш більше відпочивати. А це місце для тебе.

Вона провела рукою по дерев’яним підлокітникам крісла й тихо видихнула.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки це приємно.

Назар підійшов ближче й обійняв її.

— Я просто хочу, щоб тобі було добре, кохана.

Вона обернулася, глянула йому в очі й прошепотіла:

— Дякую тобі за все.

Він торкнувся її губ у легкому поцілунку.

— Я завжди буду поруч.

Софія притулилася до нього, і Назар відчув, як усередині нарешті настає справжній спокій.

Вона вдома.

Вона поруч.

І тепер усе було так, як має бути.

Софія вмостилася в новому кріслі, закутавшись у плед, а Назар тим часом розкладав її речі.

— Вперше за довгий час почуваюся вдома, — сказала вона, спостерігаючи за ним.

— Бо ти вдома, — відповів він, ставлячи її улюблену чашку на столик біля крісла.

Вона усміхнулася й обережно провела рукою по животу.

— Знаєш… мені досі важко усвідомити, що я вагітна.

Назар присів перед нею, взяв її руку в свої.

— Нам не треба розуміти все одразу. Але ми впораємося, Софіє. Разом.

Вона поглянула йому в очі, її губи злегка затремтіли.

— Ти не уявляєш, як це важливо для мене, Назаре.

Він провів рукою по її щоці, потім нахилився й поцілував.

— Я завжди буду поруч.

Софія міцніше стиснула його пальці.

— Тільки не перетворюйся на контролюючого тирана, добре?

Назар засміявся.

— Я лише слідкуватиму, щоб ти не робила дурниць.

Вона хмикнула.

— От і почалося.

— Ні, кохана, це тільки продовження, — Назар глянув на неї з теплотою. — Нашої історії.

Вона вдихнула, відчуваючи, що справді знаходиться в безпеці.

Бо поруч був Назар. І тепер вони були не просто удвох.

Вони стали справжньою сім’єю.

***

Наступного ранку Софія прокинулася у своїй квартирі, нарешті відчуваючи, що повернулася до нормального життя.

Назар приготував їй сніданок, переконався, що вона випила ліки, і тільки після цього погодився відвезти її на роботу.

Але розслаблятися він не збирався.

Софія працювала не більше години, коли телефон завібрував.

Назар: Як ти?

Вона усміхнулася й швидко відповіла:

Софія: Все добре, працюю.

Минуло ще сорок хвилин — і знову повідомлення.

Назар: Тиск міряла?

Софія закотила очі.

Софія: Так, нормальний. Не хвилюйся.

Ще за годину:

Назар: Пообідала?

Софія засміялася.

Софія: Ти як сталкер! Все під контролем, коханий.

У цей час Назар сидів у своєму кабінеті, втупившись у телефон, поки поруч сидів Володя, склавши руки на грудях.

— Назаре, ти ще трохи — і будеш відправляти їй повідомлення кожні п’ять хвилин.

— Вона повинна берегти себе, — буркнув Назар, навіть не піднімаючи голови.

— Та вона, мабуть, і так бережеться. А от ти — конкретно перегинаєш.

Назар глянув на нього.

— Це не перегиб. Це турбота.

Володя підняв брову.

— Це параноя, брате.

Назар зітхнув, але продовжив дивитися в телефон.

— Я просто хочу бути впевненим, що з нею все добре.

Володя розсміявся.

— Ти реально пропав. Софія встигла приручити навіть такого, як ти.

Назар лише похитав головою.

— Я завжди був таким. Просто не було людини, про яку хотілося дбати.

Володя кивнув, усе ще з усмішкою.

— Ну що ж, вітаю. Ти офіційно закоханий дурень.

— Але щасливий, — спокійно відповів Назар.

І ще раз відкрив телефон, щоб упевнитися, що Софія відповіла.

Поки Назар сидів у своєму кабінеті, телефон знову завібрував.

Софія: Назаре, ти справді думаєш писати мені кожну годину?

Він усміхнувся й одразу ж відповів:

Назар: Так, поки не переконаюся, що ти слухняно дотримуєшся всіх рекомендацій.

Минуло три хвилини, і прийшло нове повідомлення:

Софія: Мені працювати взагалі можна? Чи мені чекати твого дозволу на кожен рух?

Назар хмикнув.

Назар: Можна, але тільки в межах того, що дозволено лікарем.

Софія: Це вже не турбота, а тотальний контроль!

Він не встиг відповісти, як телефон задзвонив.

— Назаре! — голос Софії був напружено-смішливим. — Це вже занадто.

— Що саме?

— Твої повідомлення щогодини.

— Кохана, я просто піклуюся про тебе.

— Ти параноїк!

— Ти не вмовиш мене залишити тебе без нагляду, — Назар говорив рівним тоном, але усмішка в голосі була помітна.

— Назаре… — видихнула вона, але він її перебив.

— Софіє… — протягнув він тим самим тоном.