Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Я вимкнула звук на телефоні, залишила тільки повідомлення від школи Лізи — на всяк випадок — і зробила те, що давно хотіла: взяла велосипед, який уже покрився пилом, і виїхала просто так. Без маршруту.

Осіннє місто пахло печеними яблуками, димом і вільною землею. Я їхала повз людей, які поспішали, говорили, носили пакети. А я — просто крутила педалі і нарешті відчула: я не наздоганяю. Я попереду.

Зупинилась біля маленького парку. Того самого, де колись гуляла з Антоном і Лізою. Сіла на лавку, дістала термос із чаєм і вдихнула глибоко.

Я згадала його погляд, його фрази, які колись розбивали мене. І подумала: «Тепер уже не болить». І не тому, що час пройшов. А тому, що я виросла.

Іноді біль не проходить. Вона просто стає неактуальною.

Повернулась додому вже під вечір. Втомлена, але спокійна.

На плиті щось булькало — тато вирішив приготувати свою «фірмову» гречку з тушонкою. Ліза на підлозі будувала щось із конструктора, і знову залишала під столом носок — традиція.

— Ну що, де ти була? — запитав тато.

— Гнала від себе все зайве.

— І як?

— Не догнала.

Він кивнув, не усміхаючись, але я бачила: він пишається.

На ніч я знову відкрила останній лист Славіка. Уже втретє. І прочитала фразу, яку пропустила раніше:

«Я не боюсь твоєї сили. Але дуже прошу: не ховай за нею свою ніжність. Бо саме вона — справжня.»

Я згорнула лист, сховала в коробку і подумала: «А може, це і є любов — коли тобі дозволяють не ховатись?»

Перед сном я написала в блокноті:

«Я не ідеальна. Але нарешті справжня.

Я не знаю, що буде. Але знаю, що більше ніколи не втечу від себе.

І це — не нова глава. Це вже інша книга.

А на ранок по традиції мого життя прийшла СМС на яку я не могла зрозуміти як реагувати:

«Я приїду не на вихідні. Я звільнився.

І якщо ти не проти — я хочу залишитись. Назавжди.»