Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

“Не герой, не принц — просто свій”
Я перечитала повідомлення разів зо три.

«Я приїду не на вихідні. Я звільнився. І якщо ти не проти — я хочу залишитись. Назавжди.»

Знаєш, як буває у фільмах? Героїня тримає телефон, а її серце калатає, музика на фоні наростає, і вона або падає в сльозах, або біжить комусь в обійми.

У мене не було музики.

І сліз не було.

Просто… тиша.

Мʼяка, затишна, як плед після дощу. Бо я знала: це не шок. Це — логічне продовження того, що мало статися.

Я поставила чайник. Розгорнула стару серветку зі словами Славіка. І згадала перший лист, коробку, обережні повідомлення, наші обмовки, жарти, які маскували страх, паузи, які ховали ніжність.

І подумала: «А може, це і є любов? Коли вона не скидається на феєрверк, а на звичний, рідний чай з кардамоном».

— Мам, а це той дядя, якому ти не відкривала двері? — Ліза стояла в дверях, тримаючи свій пенал і якусь пожмакану листівку.

— Угу, — усміхнулась я. — Той самий. Тільки тепер він не дядя за дверима. А, мабуть… чоловік у коридорі.

— А він буде жити з нами?

— Ні. Не одразу. І не точно. Просто… він хоче бути поряд. І я не проти.

— А він буде мене любити?

Я сіла поруч. Подивилась їй в очі.

— Він вже любить. Не як тато. Але як людина, яка бачить у нас — щось важливе.

Ліза кивнула. І раптом — обійняла.

Без питань. Без драм.

І я зрозуміла: діти завжди знають, де любов. Навіть якщо дорослі ще сумніваються.

День минув у турботах: дзвінки, репетиції, нова партія футболок для школи, яка приїхала з помилками на друці (на одній замість “Танцюй серцем” було “Танцюй сервісом”).

Свєта, звісно, з цього зробила стендап, і ми сміялись до сліз.

— Машо, це знак! Ти не просто жінка. Ти тепер — служба доставки щастя!

 “Не герой, не принц — просто свій”
 

Він приїхав у п’ятницю. Не з валізами на поріг — а з чіткою позицією: «Я зніму квартиру. Почну тут. І якщо ми не зійдемось — я все одно не поїду. Бо вибрав це місце не лише через тебе, а й через себе».

І в цьому було щось нове. Зрілість. Без “я заради тебе покинув усе”, без тиску, без торгу. Просто вибір дорослого чоловіка. І я вперше не відчула обов’язку за це рішення. Бо він зробив його сам.

— Я не хочу бути твоїм проектом, Машо, — сказав він, коли ми сиділи в кав’ярні на новому районі, де він шукав квартиру. — Я хочу бути частиною твого життя. Не центром. Не гостем. Просто тим, хто поряд, коли ти собі потрібна.

— А якщо я буду собі не подобатись?

— Тоді я нагадаю, чому ти собі подобалась до того.

Коли він показав мені оголошення з квартирою — я усміхнулась. Бо фото було жахливе: обдерта стіна, лампа з 90-х, але… вид з вікна був на мою вулицю.

— Ти серйозно? — спитала я.

— Так. Бо навіть якщо не зайду в твій дім — я все одно хочу бачити світло в твоєму вікні.

У вихідні ми разом їздили по меблевих точках. Сміялись, сварились, вибирали чайник і сперечались, чи потрібен йому плед з оленями. Я стверджувала, що “для атмосфери” — а він, що “для кота, якщо в тебе колись буде другий”.

— Може, мені ще й кота завести, щоб офіційно стати твоїм дзеркалом? — підколов він.

— Не поспішай. У мене ще є кіт і тато. Можеш почати з праски. Там теж багато викликів.

Після неділі ми майже не бачились — бо кожен зайнявся своїм. Я — школою, репетиціями, татом, Лізою. Він — оформленням документів, новою роботою, яку вдалося знайти швидше, ніж я встигла сказати “місто не резинове”.

Він навіть не сказав, ким саме влаштувався. Лише надіслав смс: “Я в офісі. З чайником і твоїм пледом. Схоже, почалось”.

Я поверталась додому ввечері й знала — десь неподалік він читає мої повідомлення, п’є чай і не намагається стати головним героєм мого роману. Він просто живе в ньому. Свою роль. Спокійну. Тиху. Ту, яку я колись так просила — у молитвах, у блокнотах, у нічних розмовах із собою.

А потім, у вівторок, коли я прибирала у студії, знайшла коробку з нашими минулими записами: конспекти, наклейки, старі анкети. І… ту саму анонімну записку.

«Ти не знаєш, з ким маєш справу.»

Я взяла її. Сіла. І зателефонувала Марусі.

— Маш, я вже думала, ти не згадаєш.

— А ти щось знаєш?

— Я не хотіла втручатись. Але так, знаю. Це не про Славіка. Це… одна дівчина з минулого. Вона працювала колись із ним у клініці. Вона мала на нього плани. А потім — зник. І вона дізналась, що він у твоєму місті. Я випадково чула її голосове. І…

— І що?

— І вона сказала, що зробить усе, аби ти злякалась. Щоб ти відійшла сама.

Я довго мовчала. Потім сказала:

— Тоді передай їй, що мені не страшно. Бо якщо хтось хоче завадити — значить, ми вже щось створили.

Я поклала слухавку. І вперше за місяці сказала собі вголос:

— Мені не потрібна драматична любов. Мені потрібна — справжня.

А в середу мені прийшло повідомлення від самого Славіка. Лише два слова: «Можна сьогодні?» І я зрозуміла: це не просто про вечерю. Це — про крок, на який я чекала все життя.
 

“Не герой, не принц — просто свій”
 

«Можна сьогодні?»

Повідомлення було коротке. Без уточнень. Без смайлів. Але серце стиснулося, як від дотику до старого шраму — знайомо, боляче, важливо.

Я довго дивилась на екран. І відчувала, що це — про щось більше. Не про “чи можна прийти в гості”. А про дозвіл. На близькість. На рух уперед. На наступний рівень, якого я так довго боялась.

— Мамо, хто тобі пише? — Ліза, знову з тією своєю допитливістю в погляді.

— Дядя Славік, — чесно відповіла я. — Він хоче зайти.

— А ти дозволиш?

Я не знала, що відповісти. Подивилась на неї — мою дитину, мою силу, мій маяк.

— Якщо я скажу “так”, ти не образишся?

— Ні. Якщо він добрий.

— Він добрий.

— Тоді можна.

І в цьому “можна” було щось таке… доросле. Мудре. Дитина, яка завжди бачила мене сильною, тепер дозволяла мені бути ще й щасливою.