Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Я відповіла Славіку: «Можна. Але не просто зайти. Можна — бути.»

Коли він прийшов, на мені був мій улюблений светр, той, який я вдягаю, коли хочу бути собою. Без підборів, без макіяжу, без масок.

Він стояв із сумкою. І… квіткою в горщику.

— Це не букет. Це жива. Як і ти. Хочу, щоб росла у тебе вдома.

— І що це?

— Це лаванда. Вона пахне спокоєм.

Я поставила її на підвіконня. А Славік зняв куртку і пішов мити руки — як вдома. І я зрозуміла, що більше не чекаю грому чи салютів. Бо справжнє — не шумить. Воно дихає поряд.

Ми вечеряли разом — я, Славік, Ліза. Тато за столом не сидів, але вийшов, сказав “добрий вечір” і кивнув — майже урочисто. І цього вистачило. Бо ми всі знали, що більше поки не потрібно.

Після вечері ми з Лізою розкладали посуд, а Славік сидів на кухні й щось записував у телефоні. Коли я підсіла до нього, він показав екран.

— Це список того, що хочу зробити цієї зими. Хочу, щоб ти знала. Я вже не їду. І не зникаю.

— А що в списку?

— Номер один: знайти кота, який би не дряпав тобі штори. Бо я не справляюсь із твоїм.

Я засміялась. Легко. Тепло. Як давно не сміялась. Бо коли поряд — свій, то й сміх інакший.

Пізно ввечері, коли Ліза вже спала, я сиділа біля вікна, загорнувшись у плед. А Славік підійшов, поставив чашку з лавандовим чаєм і сказав:

— Ти знаєш, що я не герой, так?

— Знаю.

— І не принц?

— Ага.

— Але я — свій.

Я кивнула.

— Це найважливіше.

А наступного ранку, замість чаю, мене чекала несподіванка — лист від державної служби. А в ньому було написано, що хтось із родичів Антона подав заяву на перегляд справи. І я зрозуміла: попереду — нова битва. Але цього разу — я не сама.