Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Стьопа впав на підлогу, виставив перед собою долоньки й закричав: «Дібібі дібєбє!!!». Твою мать. Дібібі. Дібєбє. 

* 

Це дурне сполучення годі було забути. Кілька років тому, коли Ваня після новорічного виступу в казино міста Боярка два тижні відпочивав удома, він зайшов по своїх, аби йти на прогулянку. Й побачив, як теща сидить навпроти дитячого крісла, годує Стьопку кашею та промовляє якесь безглуздя. Старанно промовляє, повторюючи ще й ще. Навчає. На зауваження, чи не слід навчити малечу якимось більш доречним словам, він почув дуже вичерпну відповідь: що «мама» малий вже вимовляє, «тата» поки в планах нема, бо й тата вдома нема, а «дібібі дібєбє» — це дієве замовляння, щоб дитинку не забрали іншопланетяни. Забрали. Іншопланетяни. 

Спочатку Ваня сприйняв це за жарт і намагався якомога природніше засміятися, потім зрозумів, що все серйозно: тесть приніс із серванта старий журнал «Огоньок», в якому була стаття про іншопланетян та замовляння: коли зустрінеш НЛО, треба спокійно відійти, промовляючи оце «дібібі дібєбє» й щось там далі. 

Як у людей з вищими освітами під кінець двадцятих років третього тисячоліття таке могло лишатися в голові? Ну хай би ще у вісімдесятих минулого століття — тоді одразу виринуло багато інформації. Але як ці люди могли досі вірити в таку дурню, коли мода на НЛО давно минула? Як могла Мар’яна не припинити це? Мар’яна, яка в інституті писала курсову роботу на тему «Гомеопатія як приклад шахрайства в сучасній медицині»? Як, вашу мать, таке може бути? 

Це був один із тих днів, коли Ваня був удома в батьків Мар’яни, — скандал тоді розгорівся знатний, йому згадали все: і відсутність у місті, й ролики з ним п’яним в ютубі, й навіть те, що його мама ходить до іншої церкви! Все огромом впало на його голову, в якій тоді стукало тріолями «ді-бі-бі», «ді-бє-бє». 

І ось як воно повернулося... Може, малий має його за іншопланетянина? Чи просто він для сина — бяка, яку слід відігнати за допомогою бабусиного замовляння. Не життя, а якийсь банер: «Відігнати ворога? Це дуже просто», а далі вже клікай та дізнайся, на що тебе розводять цього разу і як саме. 

* 

Мар’яна увірвалася до кухні відьмою, яку розлютили до межі. 

— Що ти йому зробив? — закричала вона так, що було чути на всі поверхи гостинки. Підлетіла до Стьопи, обійняла та затулила від Вані. 

— Нічого. Хотів йому заспівати про мавпенят. 

Звучало так собі — ніби збрехав. Малий щось там бубонів собі під ніс, а Мар’яна заспокоювала його, заспокоювала й нарешті вгамувала. Ваня тим часом зняв з плити пательню, виключив рис, вийняв його з пакетиків, відкрив банку солоних помідорів й розклав усе по тарілках. 

Коли сіли їсти, Ваня не намагався навіть подивитися на сина — втупився в тарілку й ковтав не розбираючи, що там і яке воно на смак. Потім мили: Мар’яна — Стьопу, Ваня — посуд. Й одразу лягли спати, малий — під стіну, Мар’яна — на бік посередині, а Ваня — скраю. Він надягнув навушники й проходив усе, що накопичилося у PVZ2, уважно слухаючи репет зомбі, серед якого треба було не пропустити дзвін, що означав появу синього кристала. 

Й коли вже цей нескінченний день остаточно згасав, знову спрацював головний закон життя Вані — закон підлості. Телефон пискнув, повідомляючи про повідомлення в телеграмі. Там було голосове від Тоні. Ваня, не подумавши, натиснув на нього й звідти почулося: «Привіт. Ну що, сподобалися дружині квіти?». 

Опісля паузи Тоня дзвінким голосом повідомила: «Ой, а нам двері спалили. Такоє, корочє. Набері завтра, а?». 

Ваня почав було думати, що невипадково ж двері спалили, це хтось залякує дівчинку й діда, як Мар’яна глухо спитала: «Хто це?». Не обертаючись. Й проблеми Волошенків одразу відступили на другий план. 

Вона не спала? Мусила ж заснути, втомившись після поїздки в поїзді з п’яними попутниками, дороги, зустрічі під камеру та життя загалом. Що саме вона почула? Це її факт нічних повідомлень зачепив? Чи вона розчула крізь навушники? Відповідей не було. 

— Ніхто, — пробуркотів Ваня, поставив телефон на зарядку й відчув, що серце зараз вистрибне з грудей, наче в пісні почалася кода, а барабанщик двоїть бочками на кардані. 

«Господи, за що ти так зі мною? Що ж я такого наробив, а?» 

Десь за спиною дружини заворушився Стьопа й спитав сонним голосом: 

— Мамо, мамо, де ми? 

«Хороше питання, — подумав собі Ваня. — Яке ж, блядь, влучне питання». 

Гєна Трушин мав рацію. На гастролях він надівав білий навушник з накрученим дротом, який пропускав за комір. Куди саме вів той дріт — невідомо, скоріш за все — в труси, бо власне передавач Гєна на пояс вішав рідко, зазвичай той лежав у барсетці. Та й не факт, що він підходив до навушника й взагалі працював. 

А от що точно працювало, то ота імітація: люди одразу розуміли, що перед ними серйозний шоубізнесмен, і поводилися відповідно: обережно питали, куди їм йти та що робити насамперед. Звичайно, за статурою чоловік із навушником був трохи схожим на охоронця, але де ви бачили сторожа в шкіряному плащі та з величезною барсеткою? Ніде. 

Біля будівлі «УкрКонцерту», яку через характерну ліпнину дехто називав «птічкамі–хуїчками, цвєточками–хуйочками», Ваня одразу побачив директора — той стояв трохи осторонь натовпу артистів, усім своїм виглядом демонструючи успішність та неприступність. Якби Донателло дожив до наших часів й опинився на бульварі Шевченка, він обрав би для скульптури героя саме натуру Трушина з навушником. 

Робота починалася вже тут, біля старого автобуса «Неоплан», такого ж яскравого та потворного, як білборд з рекламою шуб із Греції, що нависав над парковкою. Ваня помахав директору рукою та сповільнив крок. Це теж було частиною роботи: вдавати зірку, втомлену від нескінченних гастролей, але з вимитим волоссям, чисто вдягнуту та тверезу. Втома була реальною, бо тиждень до концерту Ваня ледве витримав, ледь доповз, ледь прожив — вдома лишень непорозуміння, скандали та нестатки. Волосся помив — ванна лишалася єдиним місцем, де він міг побути на самоті й пограти у PVZ2, тому приймав душ двічі на день — довго, ретельно, з паузами. Мар’яна десь у мережі надибала статтю про ігрову залежність (заголовок був яскравий — «Аплікуха–заліпуха») й допікала тим, що Ваня марнує на дурну гру купу часу. Але ж не гроші! 

За зовнішній вигляд Ваня був спокійний — одяг, чорний холостячний лук, теж був чистий та старанно напрасований. М’яка щетина