Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Якийсь чорнявий хлопець, який курив біля переднього входу до автобуса, мимохіть кинув оком на Ваню й уважно роздивився чохол. Гітарист. Тут усе зрозуміло — як завжди, намагається вгадати, що за інструмент сховався за скловолокном. Ой, що буде, хлопчику, коли ти побачиш цей «Randy Rhoads» наживо. А коли почуєш… Треба буде не пропустити той погляд — скільки таких хмурніло нараз. 

Ваня підійшов до Трушина, обережно притулив гітару до стіни «УкрКонцерту» й тільки тоді привітався. 

— Ну шо, всьо пучком? — спитав Гєна, поправляючи навушник. 

— Та краще не питай. Шо наші? Всі вже на базі? 

— Нє, Лютого єщьо нєт. 

Піаніст Лютий (з таким яскравим прізвищем ім’я було зайвим) дістався Вані у спадок від шансоньє Колі Рєзаного. Чесно кажучи, всі, окрім басиста Дімона, перейшли звідти — Рєзаний економив і сам грав на басу, менше людей — більше грошей, а з басом ще й рухатися по сцені не треба, Стінг — свідок. Коротше, не позиція, а суцільна вигода. 

Із давніх часів ці хлопці грали в кавербенді «ПК». Його назва розшифровувалася як «Піонерська кімната». Якщо замовник не дрочив на совок (а бували й такі), тоді вони вдавали, ніби «ПК» — «Персональний комп’ютер», й не вдягали на сцену піонерські галстуки, а лишались просто в білих сорочках. Це з ними Ваня їздив у єдину закордонну гастроль — на весілля до Придністров’я. 

Гєна, коли пропонував узяти «ПК» як бенд Йоана, серед іншого наводив і такий плюс — всі пацани в групі худі, наче героїнові наркомани. 

— Баби такіх любят — обогрєть, накорміть. Ето работаєт, понімаєш? От ти, Телесик, сразу відно, по батє — дрищ, аж впуклий, от нам такіх і надо, — пояснював директор, курячи в щойно придбаному «Фєдє», й Бронзовий Голос тоді погодився. Схоже, і басиста Гєна теж обирав не за майстерністю, а за зовнішністю. Худий? Годиться, хай знімає пісні й приходить одразу на виступ. 

Старшим у гурті був Лютий — він і музикант сильний, й мурчить відповідно. Грав яскраво, нахрапом, швидко адаптовувався до будь-якого стилю — кабачна школа. В їхніх стосунках з Трушиним іноді було важко розібратися — Лютий у спілкуванні з Гєною дозволяв собі забагато, а поза очі взагалі називав директора Притрушеним. Бог їх знає, що вони там нагастролювали раніше, але стосунки мали дуже панібратські та дуже специфічні. 

Басист Дімон підійшов із якимось незнайомим пацанчиком, який тримав у руках чохол для барабанних паличок та кейс із тарілками. 

— Ето Олєжка, — представив його Дімон і потиснув всім руки, розпочавши, звичайно, з Гєни — треба триматися руки, що видає тобі гроші. — Он на замєну сєгодня, Дубін нє может. 

— Шо значіт — нє может? — спокійно поцікавився Гєна, відверто розглядаючи нового барабанщика, який був не надто струнким для стандарту. 

— А он тєпєрь на озвучкє сєріалов, бандюг озвучіваєт, подпісался под одну халтуру, а сєгодня сєрія как раз. Било б в Кієвє, он би смог. А на виєзда пока нє будєт єздіть, — знічено пояснив Дімон, дивлячись собі під ноги. 

— Охуєнно, — похитав головою Гєна й спитав у Олєжкі: — Пєсні снял? 

Той мовчки кивнув і показав кільце з великого та вказівного пальця. Але Трушину цього було замало: 

— Чєго мнє заранєє нє сказалі? Дубін мнє вісіт лавешкі, с кого снімать? 

Представники ритм-секції перелякалися. 

— Ой, я нє знаю, Лютий сказал — рєшіт, — видушив з себе Дімон й опустив голову ще нижче. 

— Лю-ю-ютий... — протягнув Гєна, закурюючи. — Лютий сейчас будєт оштрафован в два раза глубже, за попозданіє і за... 

— Он він, — встряг Ваня, помітивши піаніста, який перебігав дорогу перед маршруткою. На плечі в нього висів чохол з довгою «Ямахою» на вісімдесят вісім клавіш. 

— Альо, ето вазєліновая фабріка? Єсть заказ на одного Елтона Джона! — гучно прокричав Гєна, притискаючи навушник до вуха. 

Лютий заскочив на тротуар, усміхнувся й не забарився з відповіддю: 

— Елтон Джон на пенсії. Но я слишал, у Кіркорова дірєктор в антракте сосьот. 

Біля автобуса почувся сміх. У Гєни зі злості смикнулося око, але він відбив напад: 

— А я слишал, в «Рамштайнє» одін піаніст оте-то допіздєлся, его теперь на каждом концертє обсикают на сценє. А у ніх концертов мно-о-ого. 

Схвальний регіт довів, що раунд зараховано. 

Лютий підійшов, поставив клавіші біля Ваніної гітари й привітався з усіма, лишивши Трушина наостанок. Гєна потиснув простягнуту долоню, але не відпустив її, а трохи крутанув, водночас вивернув Лютому руку і показав годинник (звісно, яскраву репліку «під золото» якогось швейцарського бренду). Ваня помітив, що поруч із котлами на міцному директоровому зап’ястку висить ще й фітнес-браслет. Невже худне? Йому навіщо? Він же не музикант! 

— Шо у нас? Десять шестнадцать. А в рассилкє шо било? Дєсять ноль ноль. Я счітаю, двєсті грівен штрафа будєт нормально, — замріяно простягнув Трушин, а тоді випустив руку піаніста й радісно усміхнувся. 

— Нє бєрі на понт, — мотиляючи рукою в повітрі, обізвався Лютий. — Какой штраф? Када ето било? Трі артіста назад? 

Настала Ваніна черга здригатися — мінливість настрою підопічних Трушина натякала на неминучий фінал їхньої співпраці. І якщо відверто, фінал уже наближався. 

Гєна вдав, ніби не зрозумів у жарті підтексту. Він розглядав натовп колег біля автобуса, та раптом тихенько сказав собі під носа: «Ой, бля...» — і рішуче попрямував на парковку. На його обличчі уже з’явилася усмішка, а руки розкрилися для обіймів. Йому назустріч вийшов високий (як для звичайної людини, не для Вані) хлопець зі зневажливо надутими губами. 

Він був у вузьких чорних шкіряних штанах (і не «під шкіру», як у деяких «холостяків», а саме шкіряних), короткій шкіряній куртці, одягнутій на футболку з написом «ICON». Чорним по чорному. Для тих, у кого був поганий зір, на блискучій бейсболці такий само напис — «ICON» — був зроблений білим. Так, щоби без сумнівів. Ну і з вух стирчали білі ейрподси — куди ж без них. 

От хто здавався успішним та порядно втомленим від людської уваги, то це він. Гєна п’явся, аби обійняти цього чувака, потім вони тричі смачно, наче в кіно про афроамериканців, розцілувалися зі соковитими чмоками. 

— Хто це? — обережно поцікавився Ваня у Лютого, який знав у цьому місті геть усіх. 

— Міша Король, — так само тихо, не розтуляючи рота, відповів той і додав: — Циганскій положенєц, пєл в «Романсє», потом