Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

— Я не знаю, Андрію. Насправді не знаю, — шепочу ледь чутно. — Я не хочу тебе втрачати, не хочу, аби ти зникав з мого життя, —  тягнуся за новою серветкою. —  Розумію, що це неможливо, але мені б хотілося того. Ти маєш право гніватися, ображатися на мене, маєш право не спілкуватися зі мною.

— Не знаю, Яно, тепер і я ні в чому не певен, — спокійний голос Андрія стає невпевненим та трохи хрипким. — Гадаю, якийсь час нам взагалі не треба ані бачитися, ані спілкуватися. Щоб остаточно зрозуміти як далі бути.

— Пробач мені, Андрію. Ще раз. Я не хотіла, аби так все вийшло.

Долоня Самсонова накриває мою руку, що лежить на столі. Він ладен мене заспокоювати та підтримувати навіть пропри те, що я щойно розбила йому серце. На душі від того стає ще сумніше.

Мені боляче за нього, за нас, і бридко за себе. Я готувалася до того, що він лаятиметься, що буде звинувачувати мене у розпусті, а він ось так просто тримає мене за руку та чекає доки я перестану рюмсати.

Сподіваюся, я з часом не пошкодую, що відпустила його.

Ще якийсь час ми продовжуємо сидіти мовчки за столиком, міркуючи кожен про своє. Намагаємося не дивитися одне на одного, але все ж інколи схрещуємося поглядами. Нам обом боляче, сумно, ніяково та лячно. Бо щойно ми встанемо зі стільців, прийняте рішення вороття не матиме.

Після вечері Андрій, як і обіцяв, відвозить мене до батьків забрати Тимура. Спокійно відмовляється від наполегливих запрошень моєї матері попити чаю. Ловлю на собі її докірливий погляд, коли сідаю назад до авто. Здається, мені не вдалося приховати від них з татом своїх заплаканих та припухлих очей.

Вже стоячи біля під'їзду, я все ще не можу наважитися, аби попрощатися з Андрієм. Віддаю синові ключі та кажу йти до квартири, обіцяю, що наздожену його за хвилину.

Я вперше бачу Андрія таким розгубленим. Він стоїть біля своєї машини, сховавши руки в кишені пальто. Стоїть і просто дивиться на мене.

Іншого дня він би провів мене до самих дверей, але вже не сьогодні.

Роблю несміливий крок до нього.

— Можна я тебе обійму? — питаю я несміливо.

— Обійми.

Щойно Андрій розставляє руки, я одразу пірнаю до його грудей.

Обіймаємось на прощання. Трохи довше, ніж потрібно.

— Дякую тобі, — шепочу йому на вухо. — Ти обов’язково зустрінеш ту саму дівчину, Андрію. Не сумнівайся навіть.

Самсонов у відповідь лише посміхається.

Тримаємо міцно одне одного в обіймах. Вони останні.

— Все, біжи додому. Не лишай сина надовго самого. Я почекаю тут, доки ти не з'явишся у вікні, добре? Хочу пересвідчитися, що ти нормально дісталася квартири, і одразу поїду.

— Добре.

Біля під'їзду я ще раз обертаюсь до Андрія. Бажаю подумки йому всього найкращого.

Роблю прощальний помах рукою, і швидко я ховаюся за важкими залізними дверима багатоповерхівки. Притискаюся до холодного металу спиною та ковтаю нову порцію сліз. Повільно дихаю.

За кілька хвилин я переступаю поріг орендованої квартири. З кімнати сина долинають звуки увімкненого телевізора. Але замість того, щоб нагримати на дитину за неузгоджений перегляд мультиків, я поспішаю на кухню.

Відсуваю фіранку та, як і домовлялася з Андрієм, виглядаю у вікно.

Він підіймає долоню до гори. Побачив, що зі мною все гаразд. З сумною посмішкою на вустах сідає в машину і неквапливо виїжджає з двору.

Треба нагадати Тіму, що домашні завдання самі себе не виконають. Але я не можу промовити ані слова. Просто сиджу на кухонній табуретці біля вікна, дивлюся на вуличні ліхтарі, і тихенько плачу.