Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Яна.

Розрив з Андрієм дається мені не так легко, як сподівалося. Не дивлячись на те, що я сама прийняла таке рішення, насправді виявляється, що відпускати когось важливого зі свого життя спокійно та легко я не вмію.

Всю ніч пориваюся взяти телефон зі стола, щоб набрати його номер.  Для чого? Не знаю. Просто хочу почути його голос, дізнатися, що він не зник назавжди з мого життя.

Весь час я сподіваюся, що ми зрештою зможемо продовжити наше спілкування. Вже як друзі, звісно.

Але я так і не наважуюся це зробити. Не наважуюся натиснути кнопку виклику, вчасно зупиняюся. Бо розумію, що цим дзвінком я лише дам йому марну надію.

Спільного майбутнього в нас не може бути. Аж ніяк. Тому ні до чого хорошого мій дзвінок серед ночі не призвів би. Ну можливо я б трохи заспокоїлась, а от він, навпаки, ні.

Я відчуваю, що заплуталася у собі, у своїх почуттях, у бажаннях та навіть у чоловіках.

Залишившись наодинці з собою, я постійно задаюся одним надважливим, як мені здається, питанням: як взагалі таке можливо, що у досить дорослому віці знову спалахують свої давно забуті почуття?

Хіба так буває у реальному житті? Справді?

Здається, що так. Особливо коли в очах тієї самої «колись дорогої тобі людини» бачиш ту саму іскру, той самий вогник бажання.

Господи, як же ж все складно!

Зануривши пальці в волосся та стиснувши голову, я тяжко зітхаю.

От як, скажіть, будь ласка, встояти, коли від свого таємного першого кохання чуєш, що ти гарна, що він хоче тебе до нестями поцілувати та обійняти?

Та навіть почути банальні натяки на близькість від Олега, пробуджують в мені гаму неймовірних почуттів. Від сорому і роздратування агресії до збентеження та збудження.

А раптом це дійсно моє справжнє кохання — гарний, розбещений хлопець, який з зірки університету виріс у мужнього, страшенно привабливого, чарівного та солідного чоловіка — то тоді тут взагалі пряме влучення по фронтах.

І так, я чудово усвідомлюю, що Олег нічого конкретного мені не пропонує. Це відвертий фізичний потяг з можливим натяком на щось більше. Але знову ж таки, це не стовідсотково.  Ми зовсім не знаємо одне одного. Навіть те, що я колись знала усе про Олегове життя, зараз не дає мені ані крихти фори.

Я мов сліпе кошеня, яке йде прямує навмання. Крізь страх та сумніви.

Бо мене все одно мене тягне до нього.

І з цим, на жаль, нічого не вдієш.

Що робити мені далі? Як діяти? Гадки не маю. Можливо, правда про семирічного сина віддалить нас одне від одного. А може і ні. Справжня лотерея, п'ятдесят на п'ятдесят. Прорахувати чи дізнатися наперед правильну відповідь неможливо.

З нескінченною купою думок я борюся майже до п’ятої ранку. Ледве вдається домовитися з собою про сон хоча б на ті пару годин, що залишилися до дзвону будильника. Відгул на роботі через сердешні рани, на жаль, ніхто не дає.

***

Рукою намацую будильник, що волає біля вуха. Вимикаю мелодію і далі провалююсь у сон. Ще одну хвилиночку. Все одно на вулиці ще темно.

Але не минає і секунди, як мій будильник починає знову дзвеніти. Голосно та наполегливо.

Та що ж це таке? — лаюся подумки та знову тисну по екрану, аби вимкнути його.

Насилу розплющую очі, тягну руки вгору. Сонними очима споглядаю на телефон. І тут до мене нарешті доходить, що це взагалі не будильник спрацьовує, а хтось намагається наполегливо до мене додзвонитися.

Проте я не розумію хто. Все розпливається перед очима, повіки мимоволі закриваються. Вони надто втомлені після нічних сліз.

По пам'яті проводжу пальцем по екрану телефона, щоб прийняти нарешті дзвінок.

— Алло, — хрипким голосом відповідаю я тому, хто дзвонить.

— Яно, де ти? Що трапилося? — крізь гомін у голові я чую роздратований голос свого керівника.

— Я вдома, ще сплю. Що сталося, Олегу? Навіщо ви… ти так рано дзвоните? —  Намагаюся відкашлятися, аби позбавитися від клятого хрипіння. Моє горло виявляється страшенно болить.

Кашель роздирає горлянку.

— На годиннику вже майже десята, Яно, —  суворо вичитує Олег, але миттю його голос м’якшає: — Ти що захворіла чи що?

— Як десята? — скрикую я, і мій голос майже зовсім пропадає.

Рукою тягнуся до шиї, щоб обмацати її та підборіддя. Набряклі лімфатичні вузли заважають нормально ковтати. Дихання теж ускладнене. Все тіло тремтить від холоду, а от чоло, на диво, дуже гаряче під моєю холодною рукою.

— У мене, здається, температура.

Я намагаюся підвестися з ліжка, щоб узяти градусник, але починає паморочитися у голові. Завалююся назад на подушки. Сили взагалі відсутні.

Олег щось запитує в мене, але я не можу йому нічого відповісти. Мене знову долає сухий та неспинний кашель. Таке відчуття, ніби я зараз викашляю не лише свої легені, а й разом із ними й шлунок, і нирки, і печінку.