Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

й Доуман став вгадувати, куди вона полетить далі, якщо добереться до крутосхилу, що височів за милю звідси. До вух долинув шурхіт скрадливих рухів ховраха в тіні кактуса. Тривало напружене спостереження, всі чуття загострилися, але зір не сприймав домовини. Якщо задивитися на сонце, то якоїсь миті воно видасться чорним, а тоді зовсім зникне. Так само й розум, коли вичерпалися всі засоби відчувати страх, уже не усвідомлює, що серед усіх предметів і явищ є щось страшне. Убивця заховав меча в піхви.

Затишшя в битві тривало. Тим часом поширився слабкий огидний запах. Доуман подумав, що це тхне гримуча змія, й мимоволі глянув собі під ноги, майже невидимі в могильній темряві. Згори, неначе з самого неба, долинув хрипкий булькітливий звук, схожий на передсмертне харчання людини, і зразу ж перевтілився у велику чорну вугласту тінь. Звиваючись, вона впала з вершка примарного дерева на Доуманове обличчя, попурхала трохи, а тоді люто накинулася на залеглий уздовж струмка туман.

Це полетів крук. Завдяки йому Доуман знову повернувся до тями й відшукав поглядом поставлену сторчма труну, освітлену вже до половини. Він бачив мерехтливу металеву табличку й, не зрушивши з місця, силкувався розгледіти напис на ній. Спробував уявити те, що криється в домовині, й творча фантазія змалювала картину – таку виразну й докладну, немовби побачену навіч крізь дошки. У нього безглуздо втупилися запалі в орбітах і без повік очі посинілої покійниці в савані. Її щелепа відвисла, верхня губа піднялася вгору й оголила зуби. На запалих щоках проступив строкатий візерунок із плям гниття.

Чомусь саме цієї миті, уперше за весь минулий день, на думку навернулося фото Мері Матгьюз. Вроду живої білявки відтіняла бридота небіжки. Найлюбішому з усього, що тільки є на світі, протиставилося найгидкіше з усього, що тільки можна уявити.

Убивця наблизився до жертви, оголив меча й приставив лезо до її горла. Іншими словами, жертва почала спершу невиразно, а тоді дедалі чіткіше усвідомлювати разючі речі – збіжність, паралель та зв’язок між обличчям на світлині й прізвиськом3 на прибитій до труни табличці. Перше знівечив шрам, друге походило від слова «шрам».

Це відкриття приголомшило й заполонило Доумана, а тоді перетворило уявний образ по той бік віка. Контраст обернувся у схожість. Схожість переросла в тотожність. Доуман перебирав у пам’яті почуті біля табірних вогнищ описи зовнішності Скаррі, але ніяк не міг добрати, де ж у неї був шрам; таж неспроста її так паскудно прозвали. Зрештою, прогалини в пам’яті заповнила уява й додала їм переконливості. У відчайдушному намаганні пригадати почуті уривки з історії життя цієї жінки він до болю напружував руки, неначе мав зрушити з місця величезний тягар. Тіло звивалось і корчилося від зусилля. Жили на шиї напнулись, як мотузки. Дихання стало різким і уривчастим.

Годі баритися з трагічним розв’язком. Якщо й далі триватиме агонія дожидання та непевності, тоді не буде часу на смертельний удар, заподіяний з милосердя, аби розвіяти сумніви. Тоді пошрамоване, сховане в труні обличчя встигне вбити Доумана раніше – крізь ще не зруйноване віко...

Цю Доуманову думку перервала домовина, ворухнувшись. Ось вона сунеться назустріч, ось уже стоїть мало не впритул, блимаючи у вічі заіржавленою табличкою з написом, нерозбірливим у місячному світлі. Постановивши не ухилятися, він спробував надійно спертися плечима на стінку ями й мало не впав навзнак. Не було на що спертися. Насправді наступав сам Доуман, стискаючи в руці важкого ножа, вийнятого з-за пояса. Домовина стояла непорушно, й він, усміхнувшись, подумав, що ворогові нема куди подітися. Розмахнувшись, наш герой щосили торохнув масивним руків’ям ножа по табличці. Пролунав різкий дзвінкий гук. З глухим тріском розпалося трухляве віко, й уламки впали до ніг Доумана. Живий і мертва стояли віч-на-віч. Репетував знавіснілий чоловік, мовчала незворушна жінка.

Це ж вона й була – лихо, а не баба!

Кілька місяців по тому гурт панянок і панів, що належали до вершків суспільства Сан-Франциско, їхав новим шляхом до Йосемітської долини й зупинився пообідати в Герді-Ґерді. Поки смажилося та варилося, подорожні стали оглядати занедбаний табір. Один із них проживав тут у часи розквіту слави Герді-Ґерді. Ба навіть був один із видатних жителів, маючи найпопу-лярніше в селищі казино, в якому за ніч на картярських столах крутилося більше грошей, ніж за тиждень у всіх разом узятих закладах-конкурентах. Тепер же, ставши мільйонером, він орудував значно більшими справами і вважав, що ці колишні успіхи навряд чи такі вагомі, щоб удостоїти їх згадкою. У поїздці його супроводжувала хвора дружина – дама, що прославилася на все Сан-Франциско розкішними гостинами й неймовірною вимогливістю до родоводу та соціального стану своїх гостей. На прогулянці серед халуп покинутого табору містер Порфер розповів дружині та приятелям про засохле дерево, що стояло на низькому пагорбі по той бік Індіанського Струмка:

— Як я вам уже сказав, мені трапилося побувати тут проїздом 1852 року. Місцеві люди казали, що на цьому дереві віґіланти4 повісили в різний час не менш як п’ятьох чоловіків. Якщо не помиляюсь, на ньому й досі висить мотузка. Ходімо й огляньмо це місце.

Містер Порфер забув додати, що ця сама мотузка цілком могла б зашморгнути і його власну шию, якби він на якусь годину забарився в Герді-Ґерді.

Неспішно йдучи вздовж струмка до першої-ліпшої підхожої переправи, товариство наткнулося на дочиста обгризений кістяк тварини. Після належного огляду містер Порфер оголосив, що то був осел. Бракувало головної відмітної ознаки цієї худобинки – вух, зате звірі та птахи пощадили велику частину неїстівної голови. Уціліли також добротно зсукані з кінського волосу вуздечка та повід, прив’язаний до надійно вбитого в землю кілка. Поряд лежав набір золотошукацького спорядження. Про все побачене висловлено звичні в таких випадках коментарі – іронічно-цинічні з боку джентльменів і вишукано-сентиментальні з боку леді.

Невдовзі панство добралося до сумнозвісного дерева на цвинтарі. Звільнившись від пут сановитості та гідності, містер Порфер став під гілкою й накинув на свою шию недотлілий зашморг. Очевидно, зробив це собі на втіху, а жінці на лихо. Така комедія дуже прикро вразила її тонку натуру.

Тимчасом один із учасників поїздки натрапив на розриту могилу й покликав їх подивитися. На дні ями білів розсип людських кісток і чорніли рештки труни. Над цим і над рештою, якої нині бракувало, вже справили останній печальний обряд койоти та канюки. Розсип привертав увагу аж двома черепами. Захотівши з’ясувати причину такого надміру, один із молодиків здобувся на відвагу скочити в могилу й передати черепи іншому. Місіс Порфер не встигла