Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

Якось мені випало опинитися при самому підніжжі веселки, що наповнила нижчий шар атмосфери барвами й розписала трави й листя навколо. Мені здавалося, що я дивлюся на світ крізь кольоровий кристал. То було озеро веселкового світла, у якому я певний час жив, як дельфін. Якби воно проіснувало довше, могло б забарвити мої заняття й саме життя. Йдучи залізничним насипом, я чудувався світлистому німбу навколо моєї тіні й уявляв себе одним з обранців. Один із моїх гостей заявив, що в ірландців, які йшли перед ним, такого німба не було, бо ним відзначають лише місцевих. Бенвенуто Челліні у спогадах розказує, що після жахіття, яке наснилося чи привиділося йому під час ув'язнення в замку Святого Ангела, навколо тіні від його голови з'явилося осяйне світло. Воно супроводжувало його вранці й ввечері, в Італії та Франції й особливо помітним ставало, коли на траву спадала роса. Імовірно, це те саме явище, про яке пишу і я: особливо виразне вранці, але помітне й іншої пори дня, навіть при місячному світлі. Це явище постійне, але більшість його не помічає, і в носіїв такої розпаленої уяви, як у Челліні, можуть постати забобони. А◦ще він пише, що дуже мало кому його показував. Однак чи ж не можна сказати навпаки: саме обранці помічають, що на них звернули увагу?

*

Якогось дня я пішов лісами на озеро Фер-Гевен, щоб наловити риби й тим розтягнути свої скромні запаси овочів. Мій шлях пролягав крізь Милу луку при Бейкеровій фермі, тому сховку, оспіваному поетом:

Приємний всюди краєвид:

Мох у дерев звисає з віт,

Струмок тече під віттям тим, —

Ондатра прослизне у нім,

А◦чи форель, стрімка, мов ртуть,

Устигне тінню промайнуть[216].

Перш ніж осісти над Волденом, я думав жити тут. Я поцупив кілька яблук, переплигнув струмок, розлякав ондатр і форель. Стояла пообідня пора, що видається нескінченною: я вирушив у дорогу, коли сонце вже хилилося на вечірній пруг, але складалося враження, що до ночі може статися багато подій і проминути значна частина відміряного нам життєвого шляху. Дорогою я втрапив у зливу страшну, що загнала мене під сосну, де я стояв, пригнувши над собою гілки й накривши голову носовичком, ніби покрівлею, зо пів години, а коли нарешті ступив у зарості понтедерії, провалився по пояс у воду. Тут на мене впала тінь хмари; грім загримів так наполегливо, що я тільки й міг, що стояти й слухати. Боги, мабуть, пишаються, що змогли налякати бідолашного беззбройного рибалку своїми спалахами-тризубцями. Тож я поквапцем знайшов прихисток у хатині, що стояла за пів милі від найближчого шляху, але значно ближче до ставка; мешканці давно її облишили:

Поет між тих полів,

Мов за старих століть,

Звичайну хижу звів,

Що досі ще стоїть[217].

Так співають музи. Щоправда, я виявив, що там оселився ірландець Джон Філд з дружиною та кількома дітлахами: від широколицього хлопця, який помагав батькові з роботою і тепер біг обіч нього з боліт, рятуючись від дощу, до зморщеного, схожого на Сивілу немовляти з довгастою головою, яке сиділо в батька на колінах, як у пишному палаці, й допитливо вдивлялося в незнайомця зі своєї вогкої й голодної оселі, ніби не знало, що воно не останній нащадок шляхетного роду, надія і провідна зірка світу, а злиденний і голодний виплодок Джона Філда. Так ми й сиділи під тим шматом даху, який протікав найменше, доки надворі періщила злива і гримів грім. Я не раз там сидів ще до того, як було збудовано корабель, що перевіз цю родину до Америки. Джон Філд, поза сумнівами, був чоловіком чесним і трудящим, але безпорадним; його жінці не бракувало відваги, якщо вона стільки разів готувала вечерю в тій глибокій печі; ця пані з круглим масним лицем і розірваною пазухою, мабуть, досі сподівалася колись покращити своє становисько, адже ні на мить не покладала мітли, хоча слідів її діяльності не було помітно. Кури, які й собі сховалися від дощу під дахом, чимчикували кімнатою, як члени родини, надто людиноподібні, аби стати, на мою думку, доброю смаженею. Вони зупинялися, дивилися мені у вічі й статечно дзьобали мій черевик. А◦господар тим часом оповідав, як тяжко трудиться «на болотах» у фермера по сусідству, розриває луки лопатою й болотяною мотикою, а платять йому по десять доларів за акр і правом рік використовувати угноєну землю. Його широколиций синок радісно працює при батькові, не усвідомлюючи, на які кепські умови той сторгувався. Я спробував допомогти йому з висоти свого досвіду й пояснити, що і я — його сусід. Я, що приходжу сюди порибалити й маю вигляд безхатька, живу так само, як він: мешкаю в невеликому, але світлому й чистому будиночку, який навряд чи коштує більше, ніж річна рента його руїни; і що й він за місяць-два зміг◦би звести собі справжній палац, якби тільки захотів; що я не вживаю ані чаю, ані кави, ані масла, ані молока, ані свіжого м'яса, а тому не мушу тяжко трудитися, щоб на них заробити; знов-таки, якщо я не працюю тяжко, то і їсти мені тяжко не треба, і харч мій коштує якийсь мізер; а коли він вже почав з чаю, кави, масла, молока та яловичини, то мусить тяжко працювати, аби їх придбати, а тяжко потрудившись, мусить ще й тяжко поїсти, щоб відновити сили. І так без кінця-краю, тобто, власне, саме до кінця це й доведе, адже він невдоволений життям і дарма його марнує; але він усе одно вважав, що подорож до Америки була того варта, адже тут щодня можна споживати чай, і каву, і м'ясо. Але ж єдина правдива Америка — це країна, де громадянам вільно обходитися без тих надлишків, а держава не змушує тебе підтримувати рабство, військові походи чи інші надмірні витрати, прямо чи опосередковано ними зумовлені. Я зумисне говорив з ним, наче він був чи прагнув стати філософом. Я був◦би радий, якби всі луки на землі лишалися необробленими, якби це вивільнило людство. Не треба штудіювати історію, аби зрозуміти, як найкраще культивувати себе. Та, на жаль, до культивування ірландця