Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

Принцеса зважувала, обраховувала, шукала точку, за яку могла вхопитися. На Сході, її Сході, три чоловіки мали владу: господар Єгипту, Тиберій Александр; господар Сирії, Муціан; фельдмаршал в Юдеї, Веспасіан. І от тепер вона прибула в його головну квартиру, щоб побачити цього фельдмаршала. Вона мала велике упередження проти нього. Його називали експедитором, кінськокізячником, він має бути підступний, хитрий мужик, грубий і незграбний, з її країною Юдеєю він поводився брутальним та кривавим способом. Вона гидливо кривила довгі, міцні губи, коли думала про нього. На жаль, про нього часто доводилося думати, він дуже висунувся, мав щастя. Увесь Схід сповнений був чутками про Божі ознаки й пророцтва, що вказували на нього.

Веспасіан неввічливо довго вагався, доки врешті відвідав принцесу. Він теж мав велике упередження. Він чув про цю химерну східну даму, про її модерні примхи, її надмірну палкість у коханні, про аж ніяк не сестринські відносини зі своїм братом. Снобістична, кучерявиста поведінка цієї східної дами була йому гидка. Але було б безглуздям без потреби робити з неї свого ворога. Вона мала численні зв’язки в Римі, її вважали за дуже вродливу, вона була неймовірно багата. Навіть її дика пристрасть до будівництва — вона й її брат всіяли палацами увесь Схід — не проковтнула помітно її багатства.

Береніка для прийому Веспасіана одяглася строго та церемонно. Її велика, благородна голова, ще запалена сонцем, по-царському виступала зі збористого вбрання, коротке непокірне волосся було без ніяких прикрас, парчеві рукави спадали над гарними, довгими, ще засмаленими пустелею руками. Вже після кількох вступних слів вона прямо приступила до цілі:

— Дякую вам, консуле Веспасіан, що ви так довго щадили місто Єрусалим.

Голос її був глибокий, повний, тьмяний, проте почувалося в ньому якесь легеньке, нервове тремтіння, звучав він також трохи надтріснуто, з тихою, хвилюючою хрипливістю.

Веспасіан холодно оглянув жінку своїми твердими, світлими очима, потім сказав, сопучи, стримано:

— Щиро кажучи, я щадив не Єрусалим, а своїх солдатів. Коли ваші земляки робитимуть так і далі, тоді, сподіваюся, зможу взяти місто без великих жертв.

Береніка відповіла чемно:

— Говоріть, прошу, далі, консуле Веспасіан. Ваш сабінський діалект так приємно слухати.

Вона сама говорила легкою латинською мовою, без ніякого акценту.

— Так, — сказав Веспасіан добродушно, — я старий мужик. Це має свої вигоди, але й свої невигоди. Для вас, гадаю я.

Принцеса Береніка підвелася; злегка пружинячи, своєю славетною ходою, вона підійшла зовсім близько до фельдмаршала:

— Чому ви, власне, такий дражливий? Певно, вам розповідали про мене дикі речі. Ви не повинні їм вірити. Я юдейка, внучка Ірода й Хасмонеянки. Це дещо трудне становище, коли ваші леґіони перебувають у країні.

— Я можу зрозуміти, принцесо Береніко, — відповів Веспасіан, — що ви мрієте про заплутані інтриги, доки в Римі дуже старий цезар, що не призначив спадкоємця. Я дуже шкодував би, якби був змушений вважати вас за ворога.

— Мій брат Агріппа зараз у Римі, щоб уклонитися цезареві Гальбі.

— Мій син Тит поїхав до Риму з такою ж метою.

— Я знаю це, — сказала Береніка спокійно. — Ваш син поклониться цезареві Гальбі, хоч ви з перехоплених листів певно знаєте, що цезар хотів вас убити з допомогою підплачених людей.

— Коли дуже старий пан, — відповів Веспасіан уже спокійніше, — сидить на дуже хиткому троні, тоді він шукає способів утримати рівновагу. Це природна річ. Коли ми обоє станемо колись такі ж старі, ми певно так само робитимемо. Чого ви, власне, бажаєте, принцесо Береніко?

— Чого ви бажаєте, консуле Веспасіан?

— Ви, люди Сходу, намагаєтеся завжди спершу вивідати ціну іншого.

Жваве, мінисте обличчя принцеси раптом засяяло великою, сміливою певністю.

— Я бажаю, — сказала вона своїм глибоким, хвилюючим голосом, — щоб цей прастарий, святий Схід мав належну частку в світовому пануванні.

— Це дещо надто загально сказано як для мого сабінського мужицького лоба. Але боюся, що кожне з нас хоче досить таки протилежного. Я якраз хочу, щоб припинилося широке нехлюйство, що протискається в державу зі Сходу. Бачу, що східні плани цезаря Нерона і його схильність до Сходу принесли державі багато мільярдів боргів. Тому вважаю, що за східну святість дещо переплачено.

— Коли цезар Гальба помре, — спитала Береніка прямо, — тоді східна армія не намагатиметься вплинути на призначення цезаря?

— Я за закон і право, — заявив Веспасіан.

— Ми всі за це, — відповіла Береніка, — але думки про те, що таке закон і право, іноді розходяться.

— Я буду вам справді вдячний, люба дамо, коли ви мені ясно скажете, чого, власне, хочете.

Береніка підібралася, її лице стало зовсім спокійним. З тихою, бурхливою щирістю вона сказала:

— Я хочу, щоб храм Ягве не був зруйнований.

Веспасіан був посланий сюди з дорученням усмирити Юдею всіма засобами, які здадуться йому правильними. Одну коротку мить його брала охота відповісти: «На жаль, щоб зберегти світове панування, не доводиться вважати на архітектуру». Але він бачив її нерухоме, внутрішньо напружене лице, і тільки пробурчав заперечливо:

— Ми не варвари.

Вона не відповіла нічого. Помалу, зі сумною недовірою заглибила вона свої довгі, виразні очі в його очі, і йому стало неприємно. Хіба не було йому цілком байдуже, чи вважатиме його ця юдейка за варвара? Але дивним чином це не було йому байдуже. Він відчував перед нею ту невелику ніяковість, як іноді при своєму юдеєві Йосифі. Він старався позбутися цього почуття:

— Вам не слід грати на моєму честолюбстві. Для того я вже не досить молодий.

Береніка визнала, що експедитор — твердий, важкий чолов’яга, заклято скритний, при всій своїй видимій одвертості. Вона повернула розмову на інше.

— Покажіть мені портрет свого сина Тита, — попросила вона.

Він послав гінця, щоб приніс портрет. Вона розглядала його зацікавлено і сказала багато такого, що мало бути приємним для батьківського серця. Але Веспасіан був старий і знав людей, він добре бачив, що портрет їй зовсім не сподобався. Вони попрощалися приязно; і римлянин, і юдейка знали, що вони терпіти не можуть одне одного.

Береніка, коли на її бажання Йосиф бен-Маттіас прийшов до неї, застережно простягла руку, крикнула:

— Не підходьте ближче. Залишайтеся там. Має бути сім кроків між вами і мною.

Йосиф зблід, бо вона трималася від нього на такій віддалі, як від прокаженого. Береніка почала:

— Я прочитала вашу книгу, аж двічі.

Йосиф відповів:

— Хто писатиме неохоче й без захвату, коли розповідає про таких предків, як наші?

Береніка сильно пригладила коротке, непокірне волосся. Це правда — чоловік був родич із нею.

— Я шкодую, мій кузене Йосиф, — сказала вона, — що