BooksUkraine.com » Сучасна проза » Долорес Клейборн, Стівен Кінг 📚 - Українською

Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

21
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Долорес Клейборн" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Сучасна проза / Бойовики. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 73
Перейти на сторінку:
весь затиснений, але очі його мені підказали: «Принаймні поки що».

— А, ну то добре, — кажу я. — Бо сама думка, шо я скинула Джо в криницю, — ну то чиста дурниця, розумієте. Він від мене важчий фунтів на п’ятдесят, то як мінімум, а певно, й ше більше. За останні роки він добре жиром обріс. До того ж він не боявся пускати в діло кулаки, як хтось йому перечив чи ставав на дорозі. Я вам то кажу як жінка його, шістнадцять років у шлюбі, але ви й купу других людей можете знайти, які вам то саме скажуть.

Ясне діло, шо Джо вже давно мене не бив, але я ніколи й не пробувала шось поміняти в головах більшості людей з острова, які вже добре звикли до тої картини, і прямо тогди, як Маколіф своїми синіми очима хтів мені в голову залізти, я була дуже тим втішена.

— Ніхто не стверджує, начебто ви штовхнули його в криницю, — каже той шотландець. Уже зачинав скоро відступати. Я в нього по лиці виділа, шо він сам то розуміє, але поняття не має, як то так вийшло. На лиці в нього писалося, шо то я мала би відступати. — Проте він, найпевніше, лементував, розумієте. Мабуть, робив це довго — може, й годинами — і досить гучно.

Один, гарненький коник… два, гарненький коник… три.

— Ага, я, певно, розумію, шо ви хочете сказати, — кажу я. — Певно, ви думаєте, шо він упав туда випадково, а я його чула, але вдавала глуху. То ви то хочете сказати?

У нього по лиці я ввиділа, шо то якраз то, шо він хтів сказати. Я ше ввиділа, шо він злий, бо всьо пішло не так, як він собі планував, як у нього все всьо йшло в таких розпитах. На щоках у нього виступило по ясно-червоній плямці. Я була рада то видіти, бо так і хтіла, шоби він злився. З такими хлопами, як Маколіф, легше мати діло, як вони злі, бо такі, як він, звикли зберігати спокій тогди, як інші навколо них його втрачають.

— Мосьпані Сент-Джордж, нам тут із вами буде вельми складно досягти хоч якихось успіхів, якщо ви продовжите відповідати на мої запитання власними.

— Ну але ж ви ніц не спиталися, пане Маколіф, — кажу я, лупаючи на нього широкими невинними очима. — Ви сказали, шо Джо, певно, горланив — «лементував», так ви сказали, якшо точно, — того я просто й спиталася, чи…

— Гаразд, гаразд, — каже він і так кидає свою трубку в Ґерретову попільницю з латуні, шо аж дзенькнуло. Тепер очі в нього аж горіли, а на чолі виросла червона смуга, шо кольором якраз пасувала до плямок на щоках. — Чи чули ви, мосьпані Сент-Джордж, як він кликав на допомогу?

Один, гарненький коник… два, гарненький коник…

— Джоне, я не думаю, шо є аж така потреба напускати­ся на ту жінку, — ввірвався Ґеррет, із таким голосом, шо йому незручно, як ніколи, і, курча, ше й знов збив кон­центрацію тому малому дженджикуватому шотландцю. Я чуть уголос не засміялася. Якби не витримала, було би мені зле, я в тім не сумніваюся, але всьо одно було близько.

Маколіф махнув руками й каже Ґерретові:

— Ви погодилися, щоб я з цим розібрався.

Бідний старий Ґеррет відкинувся в себе в кріслі так скоро, шо чуть не беркицьнувся з нього, і ну точно собі шось у шиї скрутив.

— Добре, добре, не треба гарячкувати, — буркоче він.

Маколіф обернувся до мене, готовий уже повторити питання, але я йому того не вділила. Тогди я вже дорахувалася майже до десяти.

— Нє, — кажу я. — Я не чула ніц, лиш людей у протоці, які гуділи в гудки і на всю голову вересканили, як зачалося затемнення.

Він чекав, шо я ше шось скажу, — показував свій трюк, як сидіти тихо, а люди най самі летять у гущак, — і між нами затягувалася тишина. Я просто тримала руки складеними зверху в себе на сумочці й думала, най собі тягнеться. Він дивився на мене, а я на нього.

«Ти говоритимеш зі мною, жінко, — було в його очах. — Ти розповіси мені все, що я хочу почути… двічі, якщо я так схочу».

А мої очі їм відвічали: «Та нє, куме. Можеш скілько хоч’ сидіти й свердлити мене тими барвінковими ромбовими бітами на місці очей, хоч доки пекло не замерзне, але більше ні слова з мене не витягнеш, якшо сам писка не розтулиш і не спитаєш».

Отак ми й лупали одно на друге, дуелювали очима, можна сказати, і ближче до кінця я чула, шо слабну, хочу йому шось сказати, навіть якшо просто: «Вас мама не вчила, шо витріщатися негарно?» Тут заговорив Ґеррет — точніше його черево. Воно видало довгий звук «брой-й-й-й-й-н-н-н-н-н-н-н-н».

Маколіф глянув на нього, згиджений, аж не можу, і Ґеррет витягнув свій кишеньковий ніж і зачав чистити собі ним нігті. Маколіф із внутрішньої частини свого вовняного піджака (вовняного! в липні!) витягнув записник, шось там подивився, далі сховав назад.

— Він пробував вилізти, — каже він так просто, як хтось міг би сказати «Маю зустріч в обід».

По відчуттях було так, ніби хтось мене в крижі м’ясною вилкою штрикнув, там, де Джо вдарив поліном, але я ніяк не хтіла то показувати.

— Ая, та? — кажу я.

— Так, — каже Маколіф. — Шахту колодязя вимощено великими глибами (але він сказав «ґлиби», Енді, як вони говорять), і на кількох нам вдалося знайти криваві відбитки долонь. Нам видається, він став на ноги, тоді зачав повільно підійматися. Це був, мабуть, геркулесів подвиг, робити це всупереч болю, настільки нестерпучому, що мені навіть важко й уявити.

— Мені шкода, шо він так страждав, — сказала я. Голос у мене був спокійний, як ніколи, — ну, мені він таким здавав­ся, — але я чула, як під пахвами виступає піт, і пам’я­тала, як від страху той піт так само в мене на чолі виступає або в ямочках на скронях, де йому то буде видно. — Бідний Джо.

— Так, безумовно, — каже Маколіф, а очі-маяки свердлять і блимають. — Бідний… Джо. На мою думку, він міг і вилізти самотужки. Найпевніше, невдовзі після цього він би помер, але так. Припускаю, він міг вилізти. Однак щось завадило йому це зробити.

— Шо завадило? — питаюся я.

— У нього тріснутий череп, — каже Маколіф. Очі зорі­ли, як ніколи, а от голос став м’яким, як у кота муркання. — У нього між ногами ми знайшли великий камінь. Він був укритий кров’ю вашого чоловіка, мосьпані Сент-Джордж. І в тій крові ми знайшли дрібні фраґменти порцеляни. Знаєте, який я можу зробити з цього висновок?

Один… два… три.

— Певно, той камінь збив йому вставні зуби, а не лиш голову, — кажу я. — Зле — Джо їх любив, та й тепер не знаю, як Люсьєн Мерсьєр зробить так, шоби він добре виглядав без них.

Як я то сказала, Маколіф губи підняв так, шо я добре роздивилася, які в нього зуби. Ніяких протезів. Я собі думаю, він хтів, шоби то виглядало як усмішка, але то так не виглядало. Анітроха.

— Так, — каже він і показує свої

1 ... 57 58 59 ... 73
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долорес Клейборн, Стівен Кінг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"