Читати книгу - "Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта"

– Розкажеш щось? – поцікавилася Селін. 

– Так… – Мія кивнула, взявши чай зі столу. – Коли мені було років вісім, у нас вдома сталася одна історія з моєю нянею. Вона була суворою жінкою, але насправді дуже добра. І ось одного разу вона вирішила навчити мене, як правильно поводитися з гостями.

Айдас обожнював, коли Мія розповідала щось з дитинства, і його настрій одразу покращав. 

– Ми чекали на гостей, – Мія мовила далі, – це була велика подія для нашої родини. Няня сказала, що я повинна бути зразковою, як справжня леді. Вона змусила мене цілий день тренуватися: як правильно стояти, як сідати, як пропонувати чай. Я, звісно, слухала її дуже уважно, але всередині просто кипіла від цієї дисципліни.

– Ти якось нашкодила? – Айдас засміявся.

– Так… І от, коли всі гості прийшли, я стояла поряд з нянею, готова бути зразковою. Няня прошепотіла мені на вухо, щоб я пішла за чайником і принесла його на стіл. Я, як мене вчили, вирушила до кухні, але тоді мені спало на думку зробити все по-своєму, – Мія ледь помітно всміхнулася, згадуючи цей момент. – Замість того, щоб тихо й спокійно принести чайник, я вирішила додати трохи драми, це була наче помста за всі ті тяжкі уроки для справжніх леді. Я взяла найбільший чайник, який тільки знайшла, набрала у нього води і вийшла на середину кімнати, гордо тримаючи його двома руками. Але, на жаль, чайник був настільки важким, що я не втримала рівновагу і розлила усе собі під ноги.

– Оу, – Айдас співчутливо видихнув. 

– І вийшло, що моя помста перетворилася в ганьбу для самої ж себе.

А далі розмови: про море, про погоду, про новорічні свята. І Айдас був вдячний, що сестра не переступала межу. 

Коли вона збиралася в дорогу, тому що ще мала справи щодо свого раптового розлучення, то обійняла Мію на прощання, і Айдас не зміг розчути, що сестра прошепотіла тій на вухо.

Айдас наздогнав Селін біля авто, запитливо поглянувши у вічі, і та, склавши руки на грудях, просто різко видала: 

– Я не сказала нічого зайвого, я сказала лиш, що ти заслуговуєш на її кохання. 

– І це, гадаєш, не зайве? – він хотів засміятися. 

– Бо ти дійсно заслуговуєш на кохання, зважаючи на те, що ти з собою зробив, поки щадив її почуття… – Селін тяжко видихнула. – Я так хочу, щоб в нашій родині була щаслива історія. І це має бути твоя. А згодом, – всміхнулася, – і моя також.

– Твоя – обов’язково. 

– Дякую, Айдасе. Чини так, як гадаєш правильно. Але якщо ти будеш присмерті і більше не станеш на ноги, то я не промовчу. Я скажу їй.

– Селіно… 

– Бувай, – поцілувала брата в щоку на прощання і сіла в машину поруч з водієм.