Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— А пес їхній учився в коледжі Ґолдсміт[46], — підтакнув Ксемеріус. — Дуже шанована родина.　

— Наш костюм не має нічого спільного з політикою, — запевнила я тітку Ґленду та леді Арісту, яка вже підвела брови догори. — Це просто задля розваги.

Хоча цілком може бути, що Леслі змогла б вкласти в той костюм ще й політичний сенс. Наче нам і без того мало було　

дурнуватого зовнішнього вигляду.　

— До того ж це вечірка Синтії, а не її батьків, інакше дрес-код навряд чи був би таким зеленим.　

— Це зовсім не смішно, — сказала тітка Гленда. — Я вважаю, що це кричуще неподобство — отаке небажання докласти зусиль до створення костюма. Тоді як інші гості щосили стараються. Ось, наприклад, костюм Шарлотточки…　

— …коштував купу грошей і сидить прямо по фігурі, ти повторила це за сьогодні купу разів, — перебила її моя мама.　

— Та ти просто заздриш. Як і завжди. Але я принаймні переймаюся вихованням своєї дочки, на відміну від тебе, — просичала тітка Ґленда. — Те, що тобі байдуже, як твоя дочка з’явиться у високому суспільстві, і те, що тобі начхати, в який костюм вона вбереться…　

— Високе суспільство? — мама презирливо скривилася. — Скажи, на Бога, ти хоч розумієш, що це таке? Це ж просто день народження однокласниці! Досить і того, що бідолашним дітям узагалі треба одягати костюми на цю вечірку.　

Леді Аріста гучно брязнула ножем і виделкою.　

— Ненечко моя, вам же вже за сорок, а поводитеся ви, немов підлітки. Авжеж, Ґвендолін не піде на цю вечірку в пакеті для сміття. А тепер прошу вас змінити тему розмови.　

— Так, нумо, поговоримо про деспотичних старих бабів, — запропонував Ксемеріус. — А ще про жінок, яким за сорок, а вони досі тримаються за мамчину спідницю.　

— Ти не маєш права наказувати Ґвендолін… — підвищила голос мама, але я штурхнула її під столом і посміхнулася.　

Вона зітхнула, але потім теж посміхнулася.　

— Авжеж, так і є. Проте я не можу спокійно дивитися на те, як Ґвендолін паплюжить прекрасне ім’я нашої родини… — сказала Ґленда, проте леді Аріста урвала її:

— Ґлендо, якщо ти зараз же не стулиш пельку, то підеш спати без вечері, — пирхнула вона, і всі навколо, крім неї та тітки Ґленди, розсміялися. Навіть Шарлотта хихикнула.　

Цієї миті у двері подзвонили.　

Кілька секунд ніхто не зважав, ми просто їли й далі, поки не згадали, що містер Бернард сьогодні вихідний. Леді Аріста зітхнула.　

— Зроби ласку, Кароліно, відчини двері. Якщо це містер Тернер прийшов спитати про квітчання ліхтарів на вулицях цього року, то передай йому, що мене немає вдома. — Вона почекала, поки Кароліна вийде, а тоді похитала головою. — Ця людина — це ще та чума! Подумати тільки — бегонії помаранчевого кольору! Сподіваюся, для таких людей у пеклі існує окреме покарання.　

— Я теж на це сподіваюся, — підтримала її тітка Медді.　

За хвилину Кароліна повернулась.　

— Це Ґоллум[47]! — крикнула вона. — І він хоче бачити Ґвендолін.　

— Ґоллум? — хором повторили за нею мама, Нік і я.　

Нещодавно «Володар перснів» став нашим спільним улюбленим фільмом, і тільки Кароліна його не дивилася, бо вона ще маленька.　

Кароліна жваво закивала.　

— Так, він чекає внизу.　

Нік засміявся:　

— Це ж так чудово, золотце моє, я обов’язково маю на нього поглянути.　

— Я теж, — сказав Ксемеріус, і далі ліниво теліпаючись на люстрі та чухаючи собі живіт.　

— Ти, певно, маєш на увазі Ґордона? — перепитала Шарлотта, підводячись. — Він прийшов до мене. Тільки трохи зарано. Він мав зайти за півгодини.　

— О, в тебе знайшовся шанувальник, рибонько моя? — розчулено поцікавилась тітка Медді. — Як чудово! Може, це трохи тебе змінить.　

Шарлотта скорчила кислу міну.　

— Ні-ні, тітко Медді, Ґордон — це просто хлопець із мого класу, я допомагаю йому написати роботу про персні.　

— Але він сказав, що хоче бачити Ґвендолін, — наполягала Кароліна, тимчасом як Шарлотта вже відсунула її вбік і вибігла з кімнати.　

Кароліна подалася за нею.　

— Він може піднятись до нас на вечерю, — крикнула їм навздогін тітка Гленда. — Вона завжди готова прийти на допомогу, — звернулася вона до нас. — До речі, цей Ґордон Ґельдерман — син Кайла Артура Ґельдермана.　

— Слухайте, слухайте всі! — озвався Ксемеріус.　

— Та хоч папа римський, — відгукнулася мама.　

— Син Кайла Артура Ґельдермана, — ваговито повторила тітка Ґленда, цього разу наголошуючи на кожному складі. — Торговий дім «Tycoon»! Невже тобі не знайома ця назва? Як же для тебе типово! Ти й гадки не маєш, в якому середовищі обертається твоя донька. Ох і мати з тебе! Хоча яка різниця — Ґвендолін цей юнак до лампочки.　

Мама застогнала.　

— Ґлен, послухай, тобі, напевно, треба поновити вживання ліків проти клімактеричних симптомів.　

Брови леді Арісти майже зімкнулися — так міцно вона насупилася. Вона вже пирхнула, мабуть, збираючись залишити маму й тітку Ґленду без десерту на ніч, аж тут заскочила Кароліна і переможним тоном заявила:　

— А Ґоллум таки хотів бачити Ґвендолін!　

Я саме заштовхала в рот великий шматок торта, і він мало не поліз назад, коли до кімнати зайшов Ґідеон, а за ним з’явилася Шарлотта з кам’яним обличчям.　

— Доброго вечора, — увічливо привітався Ґідеон. На ньому були джинси і потерта зелена сорочка. Вочевидь, він устиг за цей час прийняти душ, бо його ще вогке волосся спадало вільними кучерями довкруж його обличчя. — Прошу вибачення. Я не збирався заважати вам вечеряти, просто мені хотілося побачити Ґвендолін.　

У кімнаті на хвилину запала тиша. Мовчали всі, окрім Ксемеріуса, який реготав так, що мало не гепнувся з люстри. Я не могла говорити, бо щосили намагалася якнайшвидше ковтнути їжу, Нік усміхнувся, мама кілька разів переводила очі з Ґідеона на мене й назад, шия тітки Ґленди знову вкрилася червоними плямами, а погляд леді Арісти на Ґідеона цілком міг би адресуватися бегонії помаранчевого кольору.　

Тільки тітка Медді виявила бодай якісь добрі манери.　

— А ви й не завадили, — доброзичливо мовила вона. — Ось, прошу вас, сідайте коло мене. Шарлотто, будь ласка, постав ще один столовий прибор.　

— Ага, тарілку для Ґоллума, — прошепотів мені Нік і вишкірився.　

Шарлотта зігнорувала тітку Медді й сіла на своє місце із таким же закляклим обличчям.　

— Дякую за запрошення, але я вже повечеряв, — зауважив Ґідеон.　

Я нарешті таки проковтнула той бідолашний шматок торта і похапцем підвелася.　

— Я теж уже повечеряла, — мовила я. — Ви не заперечуєте, якщо я вийду? — Я подивилася спочатку на маму, а потім на бабусю.　

Обидві перезирнулися дивними поглядами, згоджуючись, і водночас зітхнули.　

— Звичайно, — потім сказала мама.　

— А як же шоколадний торт? — нагадала Кароліна.　

— Ми