Читати книгу - "Немає часу на кохання, Анітка Санніфео"

Ніна стояла біля вікна та спостерігала за снігопадом, що розпочався за вікном. Сніг вкривав землю пухнастою білою ковдрою, даруючи відчуття справжньої різдвяної казки. Це й не дивно, адже на календарі було 24 грудня, переддень Різдва.

Як це не дивно, але Ендрю визнавав це свято, й навіть вмовив Ніну зустріти його лише вдвох, всупереч традиціям збиратися родиною.

Невеличкий дерев’яний будинок за містом, Ендрю придбав спеціально для них, як весільний подарунок коханій. Вони розписалися на початку грудня, запросивши на своє свято лише близьких друзів та рідних.

В будиночок молодята встигли привезти лише необхідні речі та меблі, облаштувавши лише кухню, вітальню та спальню.

У вітальні був камін, в якому тріскотіли дрова, даруючи тепло та затишок домівці. Стояла тут й прикрашена яскравими вогниками сосна у великій дерев’яній кадці, розповсюджуючи по приміщенню аромат лісу.

Ніна побачила, як біля дому припаркувалася машина Ендрю. Чоловік вискочив на вулицю та поспішив до вхідних дверей, кутаючись у теплу куртку.

– Кохана, привіт, – промовив він, відтрушуючись від снігу.

– Привіт, любий, – Ніна зустріла чоловіка теплою посмішкою.

– У мене для тебе сюрприз, – хитро примружившись, чоловік витягнув з-за пазухи маленький білий комочок.

– Який він маленький та пухнастий! – ахнула Ніна, беручи на руки кошеня.

– Його звати Адам, – проговорив Ендрю, обіймаючи дівчину.

– Прямо як нашого амурчика. Дивно, що він більше не з’являється, – пригадала Ніна янголя з луком та стрілами.

– Наш амурчик виконав своє завдання та отримав таку бажану ліцензію на з’єднання сердець. Тож, тепер він шукає інші половинки істинних пар, щоб нарешті допомогти їм возз’єднатися…

– Адам цілком заслужено отримав свою ліцензію. Він таки допоміг мені зробити правильний вибір, – дівчина з ніжністю дивилася на чоловіка. Вона навіть не уявляла, що почуття можуть бути настільки теплими та глибокими.

– А в нас тепер буде це біле пухнасте диво. Він чимось нагадує нашого третього-корисного, – посміхнувся демон.

– Диво, – повторила Ніна.

– Так і є. Ніно, – чоловік взяв за руку дівчину та підвів до канапи та зазирнув в її зелені очі, – я хотів дещо спитати в тебе…

– Що саме? – дівчина відчула як прискорився ритм її серця.

– Подаруєш мені сина? Чи доньку? – тихо прошепотів він, міцніше стиснувши її руки.

Ніна, здається, забула як дихати. Вона пам’ятала їхню розмову з донькою й вже сама прийшла до висновку, що вона хоче дитину від коханого чоловіка, відчувала, що йому теж цього хочеться. Він мріє про власну дитину. Й байдуже, що про це скажуть інші. Її діти вже геть дорослі – он вже своє життя будують. Маленькі діти – це завжди щастя, але разом з тим чимало клопоту. Особливо, якщо врахувати, що дитина не зовсім звичайна буде… Чи впораються вони? На це питання в неї й досі не було відповідей. Але було дещо, про що вона мала сказати чоловіку просто зараз.

– Чому ти плачеш? – знову спитав він.

– Ендрю, – зітхнула Ніна. – Я дуже тебе кохаю, я…

– Боїшся, – закінчив за неї чоловік. Він розумів почуття дівчини. Звісно, вона хвилюється. Це відповідальний крок. І вона має вже дорослих дітей. Він розумів, що Ніна може відмовитися народити йому сина, й навіть готовий був змиритися з цим, що Спадкоємця в роді Хранителя не буде. Він безмежно кохав дівчину. Але разом з тим він мріяв про сина чи доньку.

– Так, – кивнула вона. – А наша дитина… Вона буде теж демоном? – спитала дівчина нарешті те, що найбільше за все її хвилювало.

– Лише частково, – почав пояснювати Ендрю. – Не варто хвилюватися так, кохана. Друга сутність демона прокинеться значно пізніше. В перші роки життя – це буде звичайна дитина. Та й не Землі все одно не можна показуватися в бойовій іпостасі демона. Не бійся, ми виховуємо його гідною людиною.

Ніна з теплом дивилася на чоловіка, пригадуючи той вечір у Сутінках, коли вона вперше побачила коханого в його бойовій формі, як він висловився. Він став трохи вищим, плечі розправилися, а за спиною з’явилися міцні чорні крила із золотисто-червоним відливом, а ще симпатичний хвіст із кісточкою, що надавав чоловіку шарму. Золотисті очі пропалювали Ніну вогнем кохання, вона прямо відчувала на собі всі емоції чоловіка. Він повністю відкрив перед нею свою душу, щоб кохана остаточно переконалася в щирості його почуттів.

Саме цей вогонь тепла, кохання й ніжності вона бачила й зараз в його очах. Вона немов метелик згорала в ньому, вона вже віддала себе йому, свою душу, своє серце й…

– Ендрю, – нарешті промовила вона. – У нас буде дитина, – вона дістала з кишені джинсів тоненьку смужечку, на якій яскраво було видно дві червоні полоски.

– Кохана, – прошепотів Ендрю й в мить притиснув дівчину до себе, ховаючи в обіймах. – Ти навіть не уявляєш, який я щасливий!

Він припав до її губ солодким поцілунком, поклавши одну руку на живіт дівчини. Вона народить йому дитину. Й це буде хлопчик. Демон знав це, відчував, так само, як й силу майбутнього Хранителя межі.

– Вітаннячка! – пролунало у Ендрю над самим вухом й розірвавши поцілунок, вони обидва помітили амурчика Адама, що з’явився в кімнаті та зручно влаштувався в кріслі.