Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Яна.

— Дякую, Тіме. Далі я сам впораюся, — Олег тисне моєму синові руку і сміливо проходить до кімнати. Моєї кімнати.

— Привіт, раптово зникла панянко. Чого телефон вимкнула?

Хто вимкнула? Я вимкнула? Коли? У голові густий туман. Пам'ятаю, що дзвінок Олега мене розбудив, але потім… Гадки не маю, про що ми говорили та де взагалі мій телефон тепер.

Ковзаю руками по ліжку, досліджую пальцями матрац довкола себе. Знаходжу зниклий гаджет під подушкою. Намагаюся його ввімкнути, але він ніяк не реагує на натиски.

— Схоже він розрядився, — невпевнено смикаю плечем. — Вибач, — ледь встигаю промовити, перш ніж новий напад кашлю долає мої дихальні шляхи.

Олег дістає з пакетів фрукти та соки, кладе на тумбу біля ліжка.

— Я не сильно тямуща зараз, пробач. Голова ватяна. Не знаю коли я встигла підчепити застуду. Ще вчора ввечері все було чудово. Ми з Ан… — замовкаю миттю.

Наша розмова з Андрієм ані Тітова, ані будь-кого іншого ніяк не стосується.

Олег удає, що йому взагалі не має діла до мого з Андрієм спільного вечору. Єдине, що його цікавить, — чи встигла я викликати лікаря.

Негативно хитаю головою.

— Зрозуміло.

По безбарвному тону його голосу геть не розумію чи то він сердиться на мене, чи то турбується. Не можу до ладу визначити його емоцій. У голові лише одна думка пульсує: «Олег у мене вдома. Олег у мене у квартирі. Він поряд із сином. Зі своїм сином. І мною».

Тітов вмощується на край мого ліжка, неподалік моїх ніг. Інтуїтивно тягнуся рукою до волосся та намагаюся їх якось розчесати чи хоча б пригладити пальцями. Лячно навіть уявити, що там в мене за гніздо зозулі утворилося за час сну.

— Жінки такі жінки. Сил не мають, кашель вивертає легені, а зачіска завжди має бути бездоганною, — Олег жартома підмічає мої смикання.

Червонію мов рак, якого кинули до каструлі з окропом. Температура тіла, здається, теж підскакує на пару градусів від думки, що Тітов прискіпливо споглядає за мною.

— Чому ти тут? — сиплю я сором’язливо.

— Вирішив перевірити, що трапилося з моєю відповідальною помічницею. Мало того, що вона раптом не з'явилася на роботу, так ще й скинула виклик, обірвавши мене на півслові.

— То я, певно, звільнена?

— З чого такі висновки? — здивовано перепитує Олег.

— Ти ненавидиш, коли тобі не дають договорити. То ж маєш бути дуже розлюченим.

— Ані краплі. В діагнозах я, звісно, не розбираюся, але чомусь певен, що лікар, якого ми зараз покличемо телефоном, підтвердить, що ти справді хворієш. Позаяк ти не прийшла на роботу з поважної причини, то в мене не має жодної підстави для твого звільнення, Яно. — Закушую губу, уважно слухаючи пояснення Олега. — Я не жорсткий тиран і не прихильник того, щоб працівники повзли на роботу у поганому стані, бо заздалегідь не попередили керівництво про застуду. Який мені зиск, якщо людина поряд зі мною буде постійно сякати носом чи кашляти? Не вважаю, що у такому стані ти, до прикладу, зможеш плідно працювати та нічого не сплутаєш раптом через запаморочення.

Його легка усмішка нарешті дозволяє мені розслабити плечі.

— Насправді в наш час може статися все, що завгодно. Тож я волію спочатку розібратися, що сталося з моїм працівником, перш ніж рубати його голову шашкою.

Уявляю Олега з металевою шашкою у руці. Ковтаю надлишок слини, міркуючи про те, чому в моїй уяві він постає без ідеально випрасуваної сорочки. Та ще й з шістьма кубиками преса.

Сміюся сама з себе. Ото лихоманка в мене.

— Я щось смішне кажу? — насуплено перепитує Тітов.

— Ні.

Лікар швидкої допомоги, щойно переступає поріг кімнати та бачить мене, починає голосно обурюватися з приводу того, що її дарма викликали. Наголошує на тому, що я маю самостійно йти до сімейного лікаря зі звичайною застудою.

— Ви що не знаєте, як пити ліки, що збивають високу температуру? То сходіть до найближчої аптеки, там вам все розкажуть. А ще порадять щось для розрідження слизу, щоб ви перестали відхаркувати богові душу через кашель.

З кожним наступним зауваженням жіночки у червоному медичному костюмі, я все більше вирячую очі. Повікам не заважають ані набряки, ані втома.

Отак і викликай швидку медичну допомогу, щоб тобі допомогли. Лишишся ще й винним через те, що тобі раптом сталося зле.

Слухати, а тим паче споглядати на цей цирк в мене не лишається жодного бажання. Хай хоч штраф мені виписує за хибний виклик, байдуже. Закриваю очі, та одразу відчуваю полегшення. Яскраве світло більше не дратує запалену рогівку.

Лікарка швидкої раптом замовкає та починає спокійно виконувати свої прямі обов’язки.

Запитує моє прізвище, вік, записує у планшет симптоми, які мене турбують. Потім змірює температуру, сатурацію, слухає легеневе дихання стетоскопом тощо.

Невже Олегові одним поглядом вдалося її вгамувати? Та ні, не вірю. Ця жіночка будь-кого ладна перебалакати, не те щоб погляду злякатися.