Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

жадоба та/чи страх спричиняли кожен поштовх суспільного розвитку вгору. Але люди не можуть штовхати поступ так, як самі хочуть; кожен поштовх залежить від усіх попередніх поштовхів. Суспільний розвиток кумулятивний, це справа приростових кроків, і робити їх треба в правильному порядку. Близько 3100 років до н. е. бюрократію, подібну до пізнішої на тисячу років системи Уру під владою Шульґі, зверхники Уруку могли зорганізувати не з більшим успіхом, ніж Вільям Завойовник міг би будувати комп'ютери в середньовічній Англії. Як каже прислів'я янкі, туди звідси не перестрибнути. Ця кумулятивна картина пояснює також, чому вищання суспільного розвитку постійно швидшає: кожна новація додається до попередніх та дає внесок у наступні, тобто що вищий суспільний розвиток, то швидше його зростання.

Але перебіг новацій ніколи не був спокійним. Новації означають зміни, що приносять радість та біль однаковою мірою. Суспільний розвиток творить переможців та невдах, нові класи багатих та незаможних, нові стосунки між чоловіками та жінками, між старими та молодими. Він навіть створює нові осередки, коли переваги відсталости підсилюють тих, хто до того був маргіналом. Його зростання залежить від того, що суспільства більшають, складнішають, керувати ними стає важче. Що вищий розвиток, то більше він створює загроз самому собі. Звідси парадокс: суспільний розвиток створює сили, що його підточують. Коли вони виходять з-під контролю — а особливо коли зміни довкілля примножують непевність — можуть настати хаос, руїна та колапс, як це сталося близько 2200 років до н. е. А в наступних розділах ми побачимо, що парадокс суспільного розвитку великою мірою пояснює, чому не можуть бути правильними теорії тривалої зафіксованости.

Смуга братів

 

опри хаос, що охопив західний осередок після 2200 року до н. е., це не була Ніч. Колапсів, що відбулися після 2200 року, на рисунку 4.2 навіть не видно[98]. Це може бути недооцінкою масштабу руйнації, але, навіть якщо так, одне цілком очевидно: на 2000 рік до н. е. суспільний розвиток був майже на 50 відсотків вищий, ніж близько 3000 року до н. е. Суспільний розвиток зростав, західні суспільства більшали та складнішали.

До того ж осередки змінювалися по-різному. Жоден месопотамійський володар після 2000 року до н. е. не проголошував себе богом, і навіть у Єгипті фараони втратили частину свого блиску. Статуї та поезія другого тисячоліття до н. е. зображують фараонів войовничішими, знудженішими від світу та розчарованішими, ніж у третьому тисячолітті. Це має бути пов'язане з тим, що державна влада скоротилася: хоча палаци та храми далі були важливими, тепер більше землі та торгівлі було в приватних руках.

Однак найважливішою причиною того, що руйнація не повернула годинника назад, було дальше поширювання осередку через кризи й проникання до периферійних місцевостей, що знаходили нові переваги у своїй відсталості і проштовхувалися до осередку. Від Ірану до Криту люди адаптували палаци в єгипетському та месопотамському стилі та перерозподільчу економіку до плинного, часто бурхливого прикордоння з дощоживленим землеробством. На межі королі більше покладалися на військову силу ніж у іригаційних осередках, і дуже мало зазіхали на боговитість. Можливо, було важко прикидатися богоподібними, коли володарі Єгипту та Шумеру видавалися непорівнянно величнішими.

І ще раз: піднесення суспільного розвитку змінило значення географії. Доступ до басейну великої ріки у третьому тисячолітті до нової ери був критичним для розвитку, а в другому тисячолітті навіть більше переваг давало перебування на північному краю старого осередку. Пастухи на території теперішньої України близько 4000 років до н. е. одомашнили коней, а дві тисячі років по тому приборкувачі коней у степах теперішнього Казахстану почали запрягати цих потужних тварин у легкі двоколісні візки. Кілька степових пастухів, що їздили у колісницях, не впливали на осередок, але, якщо хтось мав змогу заплатити за тисячі колісниць і діставав їх, це вже була геть зовсім інша справа. Колісниці — це не танки, що трощать ворожі шереги (саме так їх полюбляють показувати режисери фільмів про вояків у сандаліях і з мечами), але армії з багатьма лучниками на рухливих колісницях робили старомодну штовханину піших вояків застарілою.

Переваги колісниць очевидні, але армії, що добре засвоїли якусь тактичну систему, часто повільно адаптують іншу. Запроваджування корпусів добре вишколених колісничників могло перетворити точковий порядок піхотних армій на хаос і привести до влади цілком нові еліти. Попри фрагментарність свідчень, видається, що єгиптяни та месопотамійці з їхніми глибоко вкоріненими єрархіями дуже неповорітко запроваджували нові системи ведення бою. Нові північні держави, як-от загадкові хурити, що, як видається, мігрували до північної Месопотамії та Сирії з Кавказу після 2200 років до н. е., були гнучкішими. Степові зв'язки хуритів давали їм легкий доступ до нової зброї, а їхня менш жорстка суспільна структура, можливо, створювала менше бар'єрів проти адаптації. Ані вони, ані касити з західного Ірану, ані хети з Анатолії[99], гіксоси з теперішнього Ізраїлю та Йорданії чи мікенці з Греції не мали організації, порівнянної з Єгиптом чи месопотамійським містом Вавилоном. Але натоді це не мало значення, бо колісниці давали цим доти периферійним народам таку перевагу в веденні війни, що вони могли грабувати своїх старших багатших сусідів чи навіть перемагати їх. Гіксоси наполегливо йшли до Єгипту, близько 1720 року до н. е. збудували власне місто, а 1674 року до н. е. захопили трон. Хети 1595 року до н. е. здолали Вавилон, а касити невдовзі взяли гору над месопотамійськими містами. Близько 1500 року до н. е. хурити створили королівство Мітані, а мікенці завоювали Крит (рис. 4.4).

Це були бурхливі часи, але в великому масштабі перевороти лише збільшували осередок і не спричиняли спадів розвитку. У Месопотамії головним наслідком поневолювання, депортацій, масових убивств та грабунків було те, що місцевих володарів заступили імігранти з півночі. У Єгипті, де 1552 року до н. е. повстання під орудою Теб вибили з країни гіксосів, не відбулося навіть таких змін. Проте на 1500 рік до н. е. навколо північного краю старого осередку сформувалися нові королівства, що розвивалися дуже швидко й силою проклали собі шлях до збільшеного варіянту цього осередку. Великі держави тепер були пов'язані так щільно, що історики називають наступні три сторіччя Міжнародною ерою.

Торгівля стрімко зростала. Нею переповнені королівські тексти, а листи чотирнадцятого сторіччя, знайдені в Амарні в Єгипті, показують, як королі Бабилону, Єгипту та нових потужних держав Асирії, Мітані та хетів торгуються за посади, просять подарунків та одружують принцес. Вони створили спільну дипломатичну мову