Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А що я вам казав, панове? Хіба ж ні? Бачите? Рукопис Христофора Колумба! Рука власна!
Ми дивилися байдуже і незворушно. Протягом ніякової паузи доктор пильно приглядався до документа, а тоді промовив, не виявляючи найменшого зацікавлення:
– Ага, Фергюсоне, чи як вас там... то як... як, ви кажете, називався суб’єкт, що це написав?
– Христофор Колумб! Великий Христофор Колумб!
Доктор знову пильно приглянувся.
– Ага... І він написав це власноручно, чи... чи як?
– Написав власноручно! Христофор Колумб! Це його рукопис, рука власна!
Тоді доктор поклав документа й сказав:
– Гм, в Америці я бачив хлопців, яким лише по чотирнадцять років, а пишуть вони куди краще.
– Але ж це великий Христо...
– Мене не обходить, хто він! Такого поганого почерку я ніколи ще не бачив. Не думайте, що як ми чужинці, то можна заливати нам. Не такі вже ми й дурні. Якщо ви маєте якісь зразки справжнього краснопису, викладайте їх, а ні, то рушаймо далі.
Ми рушили далі. Гід був неабияк розчарований, але наважився на ще одну спробу. Він мав щось таке, чим сподівався таки здолати нас. Він сказав:
– Ах, панове, ходімте зі мною! Я покажу вам чудовий, о, величний бюст Христофора Колумба! Розкішний, прегарний, величний!
Він підвів нас до чудового бюста – бюст і справді був чудовий! – тоді відступивсь на крок і став у позу:
– Ах, погляньте-но, панове! Чудовий, розкішний! Бюст Христофора Колумба! Чудовий бюст, чудовий п’єдестал!
Доктор приклав до ока монокль, придбаний спеціально для такої нагоди:
– Ага... Так як, ви кажете, називався цей добродій?
– Христофор Колумб! Великий Христофор Колумб!
– Христофор Колумб... Великий Христофор Колумб… Ага. А що ж він такого зробив?
– Він відкрив Америку! Відкрив Америку, як ви не розумієте?!
– Відкрив Америку? Ну ні, це вже даруйте. Ми щойно, прибули з Америки. І ми нічого про це не чули. Христофор Колумб... Ім’я приємне. Так він… він помер?
– O, corpo di Baccho!50 Триста років тому!
– А від чого він помер?
– Я не знаю. Не можу сказати.
– Від віспи, либонь?
– Не знаю, панове! Я не знаю, від чого він помер!
– То може, від корі?
– Можливо, можливо... Я не знаю. Мабуть, від чогось таки помер.
– Батьки ще живі?
– Це неможливо!
– Ага... Так де ж тут бюст і де п’єдестал?
– Мати божа! Ось це бюст! А це п’єдестал!
– Ага, розумію, розумію... Вдале поєднання... Дуже вдале, справді. І це... це вперше з цього добродія зроблено бюст?
Але марно було доймати чужинця дотепністю – гіди просто не годні вловити тонкощів американського гумору.
Спробували ми подіяти своєю дотепністю ще й на римського гіда. Учора ми знову провели три чи чотири години у Ватікані, цьому чарівному світі всіляких диковин. Ми насилу стримувалися, щоб не виказувати інтересу, а часом навіть і захоплення. Проте якось таки стрималися. Ніхто інший зроду-віку не спромігся на таке у ватіканських музеях. Гід був приголомшений і геть ошелешений. Вій мало з ніг не збився, вишукуючи для нас надзвичайні речі, вичерпав на нас до кінця свою винахідливість, і все марно – жодного разу ми не виявили найменшої цікавості. На самий кінець він приберіг те, що вважав за найвеличніше диво – мумію єгипетського фараона, яка збереглася чи не найкраще у світі. Він підвів нас до неї. Цим разом він був такий певний успіху, що, до нього повернулися навіть рештки його давнього запалу:
– Ось бачите, панове? Мумія! Мумія!
Монокль було піднесено до ока так само спокійно й неквапливо, як і завжди.
– Ага, Фергюсоне... То яке, ви кажете, було ім’я цього добродія?
– Ім’я? Він не має ніякого ім’я! Це мумія! Єгипетська мумія!
– Так, так. То він тут народився?
– Ні! Це єгипетська мумія!
– Аг-га, отже, так. Француз, я гадаю?
– Ні! Не француз і не римлянин! Він народився в Єгипті!
– Народився в Єгипті. Зроду я не чув ні про який Єгипет. Мабуть, це за кордоном. Мумія, значить, мумія... І який він спокійний, який стриманий. Він що – мертвий?
– О господи! Таж він помер три тисячі років тому!
Доктор розлючено обернувся до гіда:
– Послухайте, ви, що ви собі думаєте! Як ми чужинці, то можна нам баки забивати, наче якимсь китаягам? Хочете вразити нас цим паршивим підтоптаним трупом! Чорти б його батькові, якщо ви... якщо ви маєте пристойного свіжого трупа, тягніть його сюди, а ні, то їй-бо, що ми вам самому розквасимо голову!
ЖИВИЙ ВІН ЧИ ПОМЕР?
Березень 1892 року я провів на Рів’єрі, в Ментоні. Всіма благами, що їх у Монте-Карло а чи в Ніцці ви заживаєте прилюдно, за кілька миль далі, у цьому самотньому куточку, можна розкошувати самотою. Тобто я веду до того, що яскраве сонце, живлюще повітря і кришталево чисте голубе море тут не затьмарені людською метушнею, гвалтом та штовханиною. Ментона – тихе, просте, спокійне містечко без жодних претензій на розкіш. Тобто я маю на увазі, що більш-менш маєтна і значна публіка сюди, як правило, не заглядає. А втім, коли-не-коли тут з’являється який-небудь багатій, і нещодавно я познайомився з одним таким. Почасти щоб не розкривати його справжнього імені, я називатиму його Смітом.
Якось, коли в Англійському готелі ми сиділи за другим сніданком, Сміт скрикнув:
– Погляньте мерщій на того чоловіка, що виходить. Запам’ятайте його вигляд!
– Навіщо?
– Чи ви знаєте, хто це?
– Авжеж. Він оселився тут за кілька днів до вашого приїзду. Кажуть, це старий самотній і неймовірно багатий шовкопромисловець з Ліона. Він, мабуть, сам-один у цілому світі, завжди він такий сумний і замріяний. І він ні з ким не розмовляє. Звати його Теофіль Маньян.
Я гадав, Сміт розтлумачить мені, чому його так цікавить мосьє Маньян, одначе натомість він поринув у глибоку задуму і, бачилось, на якусь хвилю забув не тільки про мене, а й узагалі про все на світі. Він раз у раз куйовдив своє шовковисте сиве волосся, ніби збираючи думки, а снідання його тим часом хололо на столі. Нарешті він промовив:
– Ну ось. Тепер я розповім вам одну прецікаву бувальщину.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповідання та памфлети, Марк Твен», після закриття браузера.