Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Швидше?.. Гм... А скажи мені, Петрусю. Татарин прудко втікав?

— Здається, а що?

— І яку відстань, по-твоєму, син степів, що виріс у сідлі, зможе пробігти щодуху?

Я не фахівець з легкої атлетики. Та й татарина того тільки здалеку, мигцем бачив. Але, беручи до уваги сказане, думаю кілометра на два його вистачить. Додамо ще стільки ж на адреналін… Виходить — три, чотири. Не більше… Про що Василя і повідомив. Запорожець з моєю арифметикою  погодився і запитав знову:

— А як притомиться, що зробить?

Питання, схоже, не просте, а на кмітливість. Що робить людина, коли втомиться? Відпочиває.

Як там у Вінні-пуха? «Навіщо бігти, якщо можна ходити? Навіщо ходити, якщо можна стояти? Навіщо стояти, якщо можна сидіти? Навіщо сидіти, якщо можна лежати? Навіщо лежати просто так, якщо можна поспати?»

Ну, після такого стресу до «поспати» навряд чи дійде. В усякому разі, так швидко. А до чого дійде?..

Василь поглядав на мене з хитринкою в очах, але мовчав і не квапив.

Чорт і ще раз, чорт! Все загинуло, я дивом врятувався? Що я буду робити? Ой! Дивом! Значить, я просто зобов'язаний подякувати Господу за порятунок! Ну, так — Аллахові... Суті справи не міняє.

— Я думаю... татарин зараз молиться...

— І знову молодець! — Василь аж засяяв від задоволення. Наче йому губи медом помазали. Хмільним. Десятирічної витримки... — Все вірно. А якщо б ти не в себе дивився, а навколо — то ще раніше відповідь би знайшов, — козак вказав батогом вперед і вбік.

Я подивився у вказаному напрямку і побачив татарина, що стояв на колінах. Спиною до нас.

— Так що розум добре, але в голові не тільки він. Очима теж користуватися не забувай. Держи... — козак простягнув мені складену кільцями волосяну мотузку — аркан. — Ти вистежив, твій і ясир.

— Але я... я не вмію...

— Упевнений? Чи знову не пам'ятаєш?

— Упевнений...

— Ну, гаразд. Загалом-то він нам і не дуже потрібен живим. Викуп не візьмеш. А в табір заведемо — баби його живим, як рибу випотрошать. Може, голомозий і заслужив на таку смерть, але помста спустошує душу. Не жіноча це справа.

Запорожець стрибком послав коня вперед, з кожним кроком збільшуючи швидкість. Татарин не міг його не почути, але навіть не озирнувся. Я дивився, як Полупуд наближається до нього, а серце відбивало перестук кінських копит. Бу-бух, бу-бух, бу-бух... Василь направив коня лівіше, порівнявся з татарином, злегка нахилився і змахнув шаблею.