Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

«У кожного дня свої турботи»

Розхожа Біблійна фраза, яку мені доводилося чути доволі часто в минулому житті. Суть зрозуміла і особливого роз'яснення не вимагає. Але замислитися над нею, відчути в повній мірі, довелося вперше лише тут. Тому що там я жив у потоці своїх клопотів, і проблеми, з якими стикався, були з того ж набору — нехай неприємної, але буденності. Тоді як у цьому світі я постійно відчуваю себе... образно кажучи, рибою, котру покликали на будівництво гнізда. Причому не в якості дурного та сильного «подай-принеси», а як мінімум — виконроба!

Загалом, малоприємне заняття для людини цивілізованої, освіченої, але котра майже нічого не тямить в нюансах сільського життя. Тим паче — XVI століття.

Ступивши з лоджії дев'ятиповерхівки в минуле, я з ходу занурився у такий вир подій, що тільки встигай крутитися. Відповідно, рішення приймав не глуздом, а інтуїтивно, керуючись не  розсудливістю, а шляхетністю вчинків. Простіше кажучи «подобається — не подобається». Але, всупереч розхожій думці, ні разу не пошкодував.

Якби не заступництво запорізького козака Василя Полупуда, швидше за все мене чекала доля сільського дурника. Для цього навіть не довелося б натягати на голову сім шапок і сідлати палицю. А так, злетівши з коня на очах у всіх, я виявився не пришелепуватим тюхтієм, навпаки — потрапив в розряд героїв, які постраждали задля добра громади.

Молодиці ненав'язливо підкладали «хворому страждальникові» в миску найкращі шматки, чоловіки намагалися не займати до важкої роботи, а дівчата кидали крадькома вельми зацікавлені погляди. Особливо, Іванка. Як тільки помітить, що я на неї дивлюся, що б не робила, тут же зупиниться і косу теребить, немов чекає, поки я підійду.

Коса товста, довга... Думаю, якщо розплести, то волосся вкриє дівчину, як шатром нижче колін. От би подивитися на таку красу... особливо, якщо на дівчині більше нічого не буде... Під час переправи мокрі сорочки мало що приховували, і я хоч не видивлявся навмисне, але ж не сліпий. Тож, що побачу, приблизно уявляю...

У своєму часі я би ситуацію ще в той же вечір довів до логічного завершення. Справа нехитра. Пара зумисне вульгарних жартів, два-три примітивні комплементи, довгий і недвозначний погляд, щоб у дівчини навіть тіні сумніву не виникло, які саме «визначні місця» привернули мою увагу і все. Якщо я їй індиферентний — пошле подалі або сама піде, а якщо залишиться, з жарту засміється, компліменту посміхнеться — і до ворожки не ходити, згодна на...  другий тур Марлезонського балету. Так що дзьобом не траскай, хапай і тягни...

Але це там, у світі, де впевнено перемогла охлократія, а як тут за дівчатами упадають — таємниця за сімома печатями. Можливо, ще простіше. А може, навпаки — настільки складно, що за «великим і чистим коханням сирітка на сінник разом з ковалем прийде»!

В цілому, не смертельно — той випадок, коли шкіра вартує вичинки. Таку красуню не на всякому «глянці» побачиш. А все ж, на даний момент, тема одруження мене не гріє... Я на Запоріжжя хочу. А туди, між іншим, жінкам вхід заборонений під страхом смертної кари. Тож не будемо змішувати кокосову тирсу і райську насолоду.

Якщо я тут не проїздом, якщо загримів у минуле всерйоз і надовго… або й назавжди — то над питанням сімейного гніздечка раніше чи пізніше доведеться подумати. Якщо доживу, звичайно... А поки нічого ні собі, ні дівчині голову морочити. Як у пісні, в першу чергу літаки, а далі видно буде.

Спасибі Василю... Козак ніби відчув, що від неробства одні проблеми, і не зробив для «ушкодженого» ніяких поблажок. Пояснивши, що коням треба відпочити перед далекою дорогою, він на кілька днів відклав від'їзд на Низ і присвятив весь цей час моєму навчанню.

Спершу буркотливо прорік народні мудрості, про те що «за одного битого двох небитих дають, а убитих цілу копу», «вміння на шиї не висне», а «під лежачий камінь і вода не тече», і обмеживши на цьому теоретичну основу, взявся за фізичну підготовку.

Цілими днями змушував мене Їздити верхи. Бігати, стрибати, повзати ... Фехтувати, стріляти з лука (через невеликий запас куль і пороху, мушкет мені дали тільки потримати і дозволили почистити). Кидати аркан. Василь встромляв в землю спис і годинами спостерігав, як я ловлю його волосяною петлею. Стоячи, сидячи, лежачи... На ходу і на бігу. Підстрибуючи на місці і балансуючи на одній нозі. Ну, і само собою — з сідла, на всіх трьох алюрах. Інколи навіть вдавалося...

Забувши про те, що мовчання золото, я не втримався і теж якось продемонстрував велике знання фольклору. Без запинки видавши розхожі в студентському середовищі приповідки... «Вчення світло, а невігластво пітьма». «Важко в навчанні, легко в бою». «Сите черево до науки глухе»

Останні два вислови заслужили схвальний кивок запорожця, але до прямих репресій, на щастя, не призвели. Втім, уже трохи зрозумівши натуру козака, я міг бути певен, що розплата за надмірно довгий язик не за горами.

Спасибі й за те, що він не змушував мене тренуватися на очах у переселенців, а для цього ми щоранку вирушали то на рибалку, то на полювання. І вже там Василь ганяв мене до сьомого поту. Так що після закінчення тренувань я не міг навіть плавати, а в’юном сповзав з берега у воду по шию і відмокав. Насолоджуючись прохолодою, невагомістю і спокоєм. Прислухаючись до ниючих м'язів і радіючи життю. Без перебільшення.

Так, наразі, багато було незрозумілого, а ще більше — незвичного. Часто не вистачало елементарних, повсякденних речей, типу, зубної щітки чи туалетного паперу. Весь час хотілося солодкого і, як це не парадоксально — бракувало міського шуму. Навіть вуха закладало... Але в той же час я мусив визнати, що це життя мені подобається набагато більше, ніж минула міська суєта.