Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

У моєму майбутньому, без солідного стартового капіталу та родичів-депутатів, я був приречений на безлике животіння і перманентне безгрошів'я типового представника офісного планктону, з вельми сумнівною перспективою кар'єрного росту. Або — напівлегальна каламуть дрібного приватного підприємництва, весь дохід якого — уявна незалежність і цілий букет нервових хвороб. Банальна доля одного з мільйонів гвинтиків, легко замінних і уніфікованих до повного знеособлення, в урбанізованому суспільстві періоду накопичення первинного капіталу.

А тут, на землях Війська Запорозького Низового, що живе по закону товариства, де оцінюють людину не за походженням чи інших привілеях, а за особисті заслуги, — я мав шанс піднятися так високо, наскільки старчить розуму, таланту і працьовитості. Навіть без урахування унікального знання історії. Лише спираючись на особисті якості і бажання. Так що варто було зчепити зуби, працювати, дякувати вчителеві і, якщо шкодувати, то лише про одне: що в добі двадцять чотири години, і до запланованого від'їзду на Січ залишається все менше часу...

І я старався. Викладаючись до знемоги, до потемніння в очах. Прекрасно розуміючи, що іспит списати не вдасться, а оцінювати мої знання будуть по двобальній системі: живи далі або помри.

Може тому сьогодні Василь не став мене ганяти, а обмежився звичайної зарядкою, яка складалася з того, що він скакав на коні, а я біг поруч, відчуваючи між лопатками тупий кінець списа, з наступним півгодинним вибиванням у мене з рук будь-якої зброї. Потім запорожець сховав шаблю, дістав люльку, розкурив її, пустив клубок диму і задумливо підкрутив вус.

 — Ну, ось що я скажу тобі, Петре... Досить рвати жили. Як не тужся, а всі премудрості за пару днів ще ніхто не затямив. Поки кінь прив'язаний, з сідла ти вже не впадеш, за піхви власної шаблі на бігу не зашпортаєшся... Ложку повз рота не пронесеш. Ну, а решта додасться. Життя — найкращий учитель.

— Біда всього навчить...

— І за відповіддю в пазуху не лізеш... — кивнув козак. — До Базавлука шлях неблизький, так що сьогодні відпочиваємо, а завтра... з Божим благословенням і рушимо в дорогу.

Почувши про швидкий від'їзд, я проти відпочинку заперечувати не став. Заслужив.

Звичайно, Василь добре каже — вчитися мені ще і вчитися, але ж будь-яка дорога починається з перших кроків і, як сказано: подужає її той, хто йде. А я не те що йти — бігти, стрибати галопом готовий. А як інакше? Це ж не в Гагри чи в Ялту на тиждень змотатися... На власні очі побачити овіяну легендами, славну Запорізьку Січ! І не просто побачити, а стати її частиною. Не доторкнутися до історії, а спробувати самому її написати... Для чогось же доля, чи хто там, перекинули мене з майбутнього у минуле? Голим і босим, ​​але з люлькою прославленого кошового в руці. І ця думка заздалегідь компенсувала мені всі незручності і труднощі, які ще доведеться подолати. Але смішить лиш той, хто спішить… А я в кур'єри експрес доставки точно не наймався.

Ех, ніщо так не радує, як заслужений відпочинок.

Особливо, перша година...

Потім стає нудно.

Вдома я б серіал який в Інтернеті знайшов або забавку запустив. На крайняк, видзвонив би якусь подругу. А далі, як завше: чай-кава — потанцюємо, пиво-горілка — полежимо? О-хо-хо... На який тільки непотріб люди життя гроблять?

Угу, хто про що, а вошивий про лазню. Краще помовчу...

Полупуд трохи віддалік закинув кілька сіток, димить люлькою та на куги поглядає. Чекає, поки який не затанцює на воді, не подасть знак, що велика рибина заплуталася і час витягувати. А у казанку тим часом перша юшка закипає... З дрібноти, яку в’ялити сенсу немає, а відпускати шкода.

До слова, про тутешню дрібноту — то не тюлька, а цілком пристойні, як рибалки кажуть: «лапті». З долоню і більше. Ось тільки їх «не беруть». Не промисловий товар. Рибина має бути принаймні в лікоть довжиною.

Краса... З містом не до порівняння. Краще і не згадувати про ту суміші асфальтно-бензинових випарів і продуктів життєдіяльності мільйонів біологічних істот — іменовану міським повітрям.

А тут… Нектар, а не повітря. Суцільні активні іони кисню і натуральні пахощі, для підсилення яких не треба вбивати кашалотів.

Мій новий знайомий, до речі, після феєричного знищення загону бусурман, останнім часом не показувався. Чи то сам був надто зайнятий, то чи турбувати не хотів — бачачи в якому стані я доповзаю до води.

— Здоров будь, Петре. Який день дивлюся на тебе і думаю: а може ти не зовсім людина? Мене бачиш і чуєш... У воді по горло годинами вилежуєшся і вилазити зовсім поспішаєш.

Манера водяника підкрадатися непомітно точно до інфаркту доведе, якщо раніше не втопить ... Не даремно кажуть, згадай нечистого, і він тут як тут...

Сіпнувшись від квакаючого голосу, що прозвучав, здається, просто у вухах, я занурився під воду з головою. Добре, подих встиг затримати, та й то у носа налилося.

— А тихіше можна?.. — невдоволено покосився на мене Василь. — Так ти не тільки рибу, але й водяного перелякаєш.

— Ну, мене, зайвим потопельником не здивуєш... — хмикнув водяний. — А що до риби… скажи козакові, нехай праву сітку витягує, все одно в неї більше не влізе. Куга за корч зачепилася, від того і не тоне. І ту, що поруч, теж можна — верша заплуталася... тільки мокне даремно.