Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Добре, передам... — пропчихавшись і відплювавшись, я сів зручніше. Тримаючи у воді тільки ноги.

— Що передаси? — насторожився Полупуд. Схоже, козак почав звикати до моїх «дивацтв» і вловлювати ті моменти, коли вони починалися.

— Пораду. Від нашого спільного знайомого... Каже, що он та сітка повна, а ось ця верша — заплуталася.

— Кхе, кхе... — прочистив горло Василь. — Дякую… Зараз гляну.

— Немає за що…

Якийсь час господар затону мовчки спостерігав за тим, як Василь витягує снасті, а потім знову заговорив.

— Прохання у мене є... Не задарма.

— Після того, як ти нам з татарами допоміг... за інших не скажу, а я твій боржник. Все що потрібно. Якщо в моїх силах...

Василь, помітивши куди я дивлюся, підійшов ближче і став поруч.

— Чолом тобі, діду водяний. Сам я тебе не бачу, так що вибачай, якщо не в той бік вклоняюся.

— В той, в той... — заспокоїв я Василя і знову звернувся до водяного. — Так що зробити треба?

— Тут неподалік хрест у воді лежить... З останнім паводком принесло... Шкоди особливої від нього немає, а все ж... Незатишно поруч. Кикимора в сусіднє болото перебралася. Русалки у свята хороводи водити перестали... навіть у повний місяць. Сват з торф'яників і то частіше до себе кличе, а сюди приходити відмовляється. От я і подумав: якщо його з води витягнути, хрест цей — усім тільки користь. Жінкам вашим — місце для моління, а мені і рідні — спокій. Ну, так що, допоможете?

Мабуть, християнська святиня і справді завдавала нежиті серйозних незручностей, тому що водяний, не чекаючи на відповідь, поквапився нас заохотити:

— А я за для такої справи, обіцяю, що нестачі в рибі у переселенців не буде. Навіть взимку... Годиться?

Знову не дочекався відповіді і додав:

— Видри тут неподалік нори мають… Покажу

Я коротко переказав Василю прохання, і запорожець схвально кивнув.

— Ми б і без винагороди допомогли, але й від обіцяного не відмовимося... Голод не тітка. А хто знає, як воно ще обернеться. Дякуємо.

— От і добре, — зрадів водяник. — Ідіть вздовж берега, - вказав напрямок. — Он до тієї закруті. Там хрест і побачите. Не обминете...

Це й справді було б складно. Метра на три навколо вказаного місця, на заплаву немов яскравий сонячний відблиск ліг — зеленувата, трохи каламутна, болотяна вода, тут була чистого, небесного відтінку і кришталево-прозора до самого дна. На якому чинно лежав символ християнської віри, казна-звідки принесений весняною повінню. Великий, метра три в висоту, не менше. Схожий я тільки один раз бачив... На кургані.

— Ого... — шанобливо протягнув Полупуд. — Це ж де такий вивернуло? Невже аж від Самарських берегів доплив?

Я тактовно промовчав. Оскільки з усіх географічних прив'язок поки мав тільки Дике Поле. А це на хвилиночку територія розміром з Білорусь, Румунію чи теперішню Польщу. Так що поняття не мав, як далеко від нас ця Самар, навіть якщо вгадаю, про котру з них говорить Василь... Річку, гору чи місто? Єдине що бентежило — якщо мені не зраджує пам'ять, Самара впадає у Дніпро вище самого першого з семи — Кодацького порога.

— Як же він... через пороги пройшов? ..

— На все воля Божа, — розвів руками козак. — Сам дивуюся, але ближче великих міст немає, а в селах такі хрести не зводять... Втім, яка різниця, Господь знає... От тільки як його витягти? — Василь розгублено почухав потилицю. — По воді не сплавимо, дно грузьке. Самі втопимося... Дивно, що його до сих пір не засмоктало. На руках теж не винесемо. Дубові бруси навіть сухі не легкі, тож набубнявілі — важче заліза будуть... А за кінським хвостом святий хрест волочити — теж не годиться. Не бусурмани...

— Це точно... — погодився я. — Тягти хрест волоком негарно.

— А я про що? — зітхнув Полупуд. — Складна штука... Може, водяний підсобить? Нехай хоч на берег виштовхне, а далі ми впораємося.

— Став би він нас просити, якби міг хрест на берег викинути... — резонно зауважив я. Навіть раніше ніж подивився в бік водяного духа, що сидів неподалік на листку латаття. Той лише відчайдушно похитав головою і розвів передніми ластами. Підтверджуючи мою здогадливість.

— Теж вірно, — погодився Василь. — Ну, що ж... Нічого не поробиш, доведеться волоком. Будемо сподіватися, що Господь пробачить нам цей вимушений гріх.

— Не квапся, Василю... Обійдемося без богохульства. Є у мене одна думка. Тільки, перше ніж до справи братися, доведеться верх куреня розібрати.

— Покрівлю?! Розібрати?! — запорожець постукав кулаком по чолі. — Після того, як баби два дні очерет різали, з ранку до ночі з болота не вилазячи? Петре, ​​я навіть не питаю навіщо... Вони ж нас... — Полупуд не закінчив. Мабуть, не міг з ходу придумати тієї, найстрашнішої страти, якою нас порішить розлючене жіноцтво.

 — Думаю, обійдеться. Жінки побожніші за чоловіків... Як дізнаються, для чого нам очерет потрібен, самі в снопи ув'яжуться і сюди принесуть.

— Очерет?.. — перепитав Василь.

— Власне... Зробимо кілька великих в'язок... притопимо, прив'яжемо до хреста, а коли від тягару звільнимо — вони спливуть і хрест з дна піднімуть. Залишиться тільки сплавити його до гаті... можна навіть з човна. А вже там, стоячи на твердому, і на руки взяти не складе значних труднощів.