Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Полупуд сунув пальці в рот і пронизливо свиснув. Почекав трохи, прислухаючись, і свиснув ще раз. Вже не так голосно.

— Чого висвистувати, як дурень біля плащаниці? — неголосно пробурчав Корсак, показуючись із-за дерев. — Інакше знак подати не міг? Або джуру послати? Думаєш, бусурмани поглухли?

— А немає їх більше, ось і свищу... — посміхнувся Василь. — Гумор маю.

Недаремно кажуть, що кожен чоловік, незалежно від віку, хоч трохи, а залишається дитиною. І Полупуд зараз відверто радів своїй причетності до таємниці. Ага, з найулюбленішої серії: «Щось знаю, але нікому не скажу. Хоч і кортить».

Іван подивився на нього пильніше. Навіть руку підняв, щоб постукати себе по чолі, але перевів погляд на мене, і вона зависла в повітрі. Чорт, а я вважав, що вмію бути незворушним.

— Як це немає? А куди поділися? Не знайшли броду? Слава тобі Господи... — підведеній руці знайшлося краще застосування. Іван зняв малахай і широко перехрестився.

— Поділися... — почав було Полупуд. Потім замовк, не придумав пояснення. — А біс їх знає куди... Немає, тай усе. Хто б не прогнав — користь нам. Найважливіше — вже не повернуться. Бери Охріма, пару-трійку жвавих молодиць і ловіть коней. А для нас з Петром ще одне незавершене діло є.

— Коней? — завдяки маленькому зросту і виряченим очам Іван став більше схожим на пугача, ніж на корсака. — Яких коней?

— Роззуй очі... — Василь тицьнув пальцем на протилежний берег. — Сам усе і побачиш... Петре, ​​не спи! Дибай за мною.

Відверто кажучи, у мене не було ні найменшого бажання лізти у воду, буквально через кілька хвилин, після побаченого. Але показати себе боягузом... Звиняйте. Тут вам не там... Від такого до смерті не відмиєшся і жодні провали в пам'яті не допоможуть.

До того ж, я був майже впевнений, що гігантська хвиля розкидала гать на друзки, і Василеві прийдеться вертатися навіть кількох кроків не пройшовши. Помилився. Переправа вціліла. Схоже, вода діяла вибірково. Як нейтронна бомба. Коли все живе знищується, а матеріальні цінності залишаються недоторканими.

Чи то коні в табуні менш полохливі, чи січовик знав заповітне слово, але Василь спокійно рушив до них навпростець, і татарські бахмати не виказали жодного занепокоєння. Деякі навіть пастися не перестали. Тільки вороний жеребець аталика відскочив убік, вишкірив зуби і невдоволено фиркнув. Справжній красень, особливо на тлі інших конячок — кошлатих і низькорослих. Ледь-ледь вище поні.

— От аспид, — задоволено похвалив його козак, водночас демонструючи кулак. — З норовом. Напевно, тому, бек тебе не собі залишив, а наставнику подарував. Ну, та нічого... Зараз не на часі, а потім подивимося, який ти під сідлом будеш...

Жеребець зиркав з-під лоба, стриг вухами, але іншої ворожості не виявляв. Василь мимохідь підхопив повід однієї з кобил, потім повернувся до мене. — Ну, що, Петре, ​​готовий до наступного уроку? Знаєш, навіщо ми тут?

Оскільки ловити коней козак доручив Корсакові, то не за цим. Майно?.. Дурниця. Якщо трофейники призначені, то яка різниця? Речі зібрати простіше, ніж коней ловити. З чого б це запорожець нам легшу справу вибрав. І що залишається?.. Втікач! Як же я відразу не здогадався?

— Татарина ловити будемо?

— Вгадав, — підтвердив Василь і передав мені повід.

Не знаючи, що чекає їх на нашому березі, бусурмани коней не розсідлували. Так що поки я думав, козак не тільки другого коня зловити встиг, але і верхи сів.

— Були б ми звичайним військовим загоном, навіть голову морочити б не стали. Один у степу, піший... Нехай біжить на всі чотири сторони. На поживу стерв’ятникам. Ну, а добереться до рідного улусу — значить Аллах дуже сильно його любить. Так би і було. Інша річ тепер. А якщо й справді пощастить, і він розповість, де ми заховалися? Хто присягне, що через місяць чи два сюди інший загін не заявиться. Ні, не варто долю випробовувати. Господь допомагає тим, хто і сам не лінується. Тож, доведеться ловити. А де? Слід знайти зумієш?

Жартує він чи що? Навколо на півверсти все потоптано так, що живу стеблинку годі відшукати. Втім, раз питає...

Насамперед я теж видерся на кобилу. Зверху краще видно. Вийшло, правда, не набагато вище, а все ж таки. Посовався мокрим задом по такому ж сідлі, влаштовуючись зручніше і задумався. Що мені відразу здалося дивним? Те, що коні осідлані, а бусурман кинувся навтьоки пішки! Значить, його охопив той безмежний жах, коли людина перестає думати і діє на рівні первісних інстинктів. А якщо це так, то тікає він найкоротшим шляхом, навпростець, як сліпий, не розбираючи дороги. А як багато навколо рівних стежок?

Я підвівся в стременах і ще раз, неквапливо озирнувся. Дощ, на щастя, трохи вщух, і хоч не з першого погляду, але більш темну лінію, що простує вдалину, туди, де трави ще стоять у повний зріст, я зміг помітити.

— Там? — не дуже впевнено вказав напрямок.

— Добре... — запорожець, наче й не здивувався. — Давай, веди далі. Якщо такий гострозорий.

Наказ командира, закон для підлеглого. Тим паче, курсанта.

Рушили по сліду. Не дуже чіткому, але якщо пристосуватися — доволі помітному. Дощ майже стих, зате повіяло вітерцем. А Василь жодного разу не підганяв коня.

— Може, швидше поїдемо? Як би вітер трави не підсушив. Слід пропаде.