Читати книгу - "Божество різанини"

Аннет гикає, проте цього разу не блює.

АЛЕН: Цуцику, можна ж було піти до туалету!

МІШЕЛЬ: Еге, а вашому костюмові дісталося!..

Повертається Веронік із тазиком і ганчіркою. Тазик дають Аннет.

ВЕРОНІК: Це точно не може бути через мій «клафуті»!

МІШЕЛЬ: Це нерви, а не «клафуті». Просто нерви.

ВЕРОНІК (до Алена): Не хочете привести себе до ладу у ванній кімнаті? О Господи, мій Кокошка[5]! Боже мій милий!

Аннет гучно блює до тазику.

МІШЕЛЬ: Та дай ти їй «Примперан»!

ВЕРОНІК: Не одразу ж! Вона нічого не проковтне.

АЛЕН: А де у вас ванна кімната?

ВЕРОНІК: Ходімо, я покажу.

Веронік і Ален виходять.

МІШЕЛЬ: Нічого, це все нерви. Нервовий криз. Аннет, ви ж мати. Хочете ви того чи ні, але ви — мати. І я розумію вашу тривогу.

АННЕТ: Ммм…

МІШЕЛЬ: У мене є приказка: не можна подолати те, що подолало тебе.

АННЕТ: Ммм…

МІШЕЛЬ: У мене це відлунює у хребцях. Раптом що — шию зводить.

АННЕТ: Ммм… (Блює ще трохи.)

ВЕРОНІК (повертається з іншим тазиком, в якому видно губку): Що ж тепер робити з бідолашним Кокошкою?!

МІШЕЛЬ: Я спробував би «Містер Пропер»… Складно буде висушити… Або ж ти промий сторінки водою і поприскай парфумами.

ВЕРОНІК: Парфумами?!

МІШЕЛЬ: Візьми мій одеколон «Курос», я й так ним не користуюся.

ВЕРОНІК: Папір пожолобиться.

МІШЕЛЬ: Можна присушити феном і притиснути книжками. Чи попрасувати — пригадуєш, ми так робили з квитками?..

ВЕРОНІК: Ех…

АННЕТ: Я куплю вам новий альбом.

ВЕРОНІК: Це раритет! Наклад давно вичерпано!

АННЕТ: Мені дуже шкода…

МІШЕЛЬ: Ми дамо з ним раду. Дозволь, Веро.

Веронік з огидою подає йому тазик з водою та губку.

Мішель починає чистити книжку.

ВЕРОНІК: Це перевидання двадцятирічної давнини каталогу виставки п’ятдесят третього року в Лондоні!..

МІШЕЛЬ: Сходи за феном. І принеси «Курос». Він у шафі для рушників.

ВЕРОНІК: У ванній зараз її чоловік.

МІШЕЛЬ: Він же там не голий! (Веронік виходить, а Мішель продовжує чистити.) Отак. Більшу частину прибрав. Тепер трохи протерти альбом про долганів[6]… Я на хвилинку. Зараз повернуся.

Виходить, забравши цебро.

Веронік і Мішель повертаються разом. Вона — з флаконом одеколону, він — із тазиком зі свіжою водою.

Мішель повертається до чищення.

ВЕРОНІК (до Аннет): Як ви? Вам краще?

АННЕТ: Так…

ВЕРОНІК: Прискати?

МІШЕЛЬ: А де фен?

ВЕРОНІК: Він принесе, коли закінчить свої справи у ванній.

МІШЕЛЬ: То почекаємо. «Курос» — в останню мить.

АННЕТ: А мені можна буде до ванної?

ВЕРОНІК: Авжеж! Певна річ.

АННЕТ: Навіть не знаю, якими словами…

Веронік веде Аннет до ванної та повертається.

ВЕРОНІК: Просто жах!

МІШЕЛЬ: Не варто було йому мене провокувати.

ВЕРОНІК: Та й вона нестерпна.

МІШЕЛЬ: Принаймні приємніша за нього.

ВЕРОНІК: Лицемірна.

МІШЕЛЬ: А мені вона симпатичніша.

ВЕРОНІК: Гидотна парочка. Не розумію, чому ти їх захищаєш? (Обприскує одеколоном тюльпани.)

МІШЕЛЬ: Я їх не захищаю. Чого це ти раптом так вирішила?

ВЕРОНІК: Тягнеш час, хочеш, щоб і кози ситі були, і сіно ціле…

МІШЕЛЬ: А от і ні!

ВЕРОНІК: Так! Розповідаєш про свої подвиги, коли був ватажком, погоджуєшся з тим, що вони можуть робити зі своїм сином що завгодно, хоча їхній малий є небезпечним для суспільства, а отже, це стосується всіх! Просто божевільна якась, так обблювати мої книжки! (Вона прискає парфумами на Кокошку.)

МІШЕЛЬ (показує): І долганів…

ВЕРОНІК: Коли відчуваєш, що лізе нагору, треба одразу бігти до туалету!

МІШЕЛЬ: І Фудзіту[7]…

ВЕРОНІК (обприскує все): Гидота яка!

МІШЕЛЬ: Коли зайшла мова про сантехніку для туалетів, я ледве стримався.

ВЕРОНІК: О, ти гідно тримався!

МІШЕЛЬ: Добре ж я йому відказав, еге ж?

ВЕРОНІК: Дуже дотепно. Особливо про комірного.

МІШЕЛЬ: Бридкий тип! Як він її називає?

ВЕРОНІК: Цуциком.

МІШЕЛЬ: А й справді, цуциком!

ВЕРОНІК: Подумай лише: цуцик! (Вони сміються.)

АЛЕН (повертається з феном): Еге ж, я називаю її цуциком.

ВЕРОНІК: О… Даруйте, це ми так, по-доброму кепкуємо… Це ж найлегше — покепкувати з прізвиськ, які даємо близьким! Гей, Мішелю, а ми як одне одного кличемо? Ще кумедніше, правда ж?

АЛЕН: Фен вам потрібний?

ВЕРОНІК: Дякую.

МІШЕЛЬ: Дякую. (Вихоплює фен із рук Алена.) Ми одне одного називаємо дарджилінґ, як чай. Здається, це значно кумедніше за цуценятко!

Мішель вмикає фен і починає сушити книжки.

Веронік пригладжує вологі сторінки.

МІШЕЛЬ: Тисни, тисни дужче!

ВЕРОНІК (перекрикуючи шум фена): Як вона, бідолашна? Їй краще?

АЛЕН: Краще.

ВЕРОНІК: Я неправильно відреагувала, мені дуже соромно.

АЛЕН: Та нічого.

ВЕРОНІК: Накинулася на неї зі своїм каталогом — досі не можу прийти до тями.

МІШЕЛЬ: