Читати книгу - "ВІртуозна Гра, Оскар Бласт"

Платон був злий, як перегрітий чайник. Аж закипав від роздратування. Знав, що Фокс одержимий віртіграми, він завжди сприймав придумані світи й події в них, бої, поразки й перемоги, набирання досвіду й ціни на товари у віртуальній реальності дуже серйозно, кіпішував, коли їхня команда програвала, навіть всерйоз кілька разів сварився з Ембері, що не докастувала хілку там, де можна було трохи більше напружитися. Платона не чіпав, бо той знатно огризався. А Ембері завжди була добра й тиха. З усім погоджувалася, навіть плакала інколи від злих слів Фокса. Платон її захищав, приструнював друга, який заривався в гарячці азарту...

Але щоб так! Щоб справді не хвилюватися за подругу, з якою вони були знайомі вже років десять, кинути її напризволяще, навіть не зрозумівши й не дізнавшись, де вона?

Наче й хлопець Фокс непоганий. І допоможе, грошей позичить, коли треба, не жадібний, наприклад. Він Платонові якраз на ремонт віртшолому і позичив.

Хлопець із роздратуванням здер шолом з голови. Треба буде, як тільки з’являться якісь кошти – одразу ж перекинути борг Фоксу на рахунок. Не потрібні йому більше такі позички! Як?! Як так можна?!

Вірт змінював людей. Азарт – страшна сила. Саме тому й обмеження стояли на шоломах, саме тому й таблетки люди приймали проти залежності й звикання до простору, де все було легко й завжди існував вихід, у яку б ти скрутну ситуацію не потрапив. Адже завжди можна було лоаднутися, завжди можна було завантажити резервну копію і почати все спочатку. А якщо навіть помер чи тебе вбили в комп’ютерній грі – ти повертався. На відміну від реалу.

Де ж Ембері? Фокс знав, що вона подобається Платонові. Підсміювався часто, підбивав зізнатися в коханні, почати з нею зустрічатися... Та Платон не наважувався. Ембері - дівчина не з його світу. Так він думав. Її сім’я була дуже багата й впливова. Дівчина могла мати в залицяльниках кого тільки б забажала! Вродлива, розумна і дуже талановита! Працювала дизайнером інтер’єрів у віртпросторі. Це була дуже престижна й високооплачувана робота. Ембері любили фантазувати, писала вірші, брала участь навіть у поетичних конкурсах-змаганнях зі штучним інтелектом. В іграх завжди була цілителькою. Теж дуже талановитою. Платон відкрито милувався її ігровими аватарами, повними елегантності й краси, але ніколи не міг цього собі дозволити в реалі.

Знову набрав номер Ембері. Вона мовчала, трель виклику, увімкнена на повний звук, линула по кімнаті, дратуючи й вселяючи безнадію. Хлопець почав ритися у комп’ютері, намагаючись вирахувати локацію дівчини за допомогою пошуковиків та джіпіес-програм. Все марно.

Потім подзвонив матері Ембері. Вона відповіла одразу ж, наче сиділа біля свого телефону, тримала його в руці весь час.

- Так, слухаю. Це ти, Платоне? – почув хлопець її сполоханий голос.

- Так, пані Маріє, це я. Чув, Ембері.., - не міг промовити слово «зникла», воно застрягло в горлі, не хотіло звучати.

- Так, - гірко відповіли на тому боці, й у голосі жінки почулися сльози. – Вже другий день від неї немає звісток. Платоне, я думала, що, може, вона в тебе? Ти не відповідав на дзвінки...

- Ні, не в мене, - повільно промовив Платон, лаючи себе останніми словами.

Він поставив на ігнор всі номери, крім Ембері та Фоксового. Ще батьки могли додзвонитися. Всіх інших заблокував на три дні, бо мав дуже важливий проєкт на роботі, щоб ніхто не відволікав – всіх заблокував.

- Може, - Платон ковтнув слину, - може, в неї з’явився хлопець? І вона, як це кажуть, загуляла? Десь із ним разом проводить час і забула вам подзвонити?

Платон шмагав своє серце цими словами, але мусив спитати.

- Ні, в неї зараз немає хлопця, - заперечила пані Марія. – Із колишнім, Фредом, вони недавно розійшлися.

Хлопець ледве стримався, щоб не вилаятися. Його дратував цей Фред, якого Ембері іноді приводила до них у компанію. Пихатий самовпевнений тип! Добре, що вони розійшлися! Затаєну радість у собі цього приводу Платон притлумив, було не до цього.

- Що каже поліція? – спитав натомість.

- Повинен минути тиждень, і аж тоді можна подавати в глобальний пошук. Платоне, прошу тебе, походи пошукай її і в реалі, і у вірті! Може, вона десь є або з’явиться? Ти ж краще знаєш ті місця, де бувала Ембері. Вона така розсіяна! Я дуже-дуже хвилююся! – жінка все ж розплакалася.

Платонові стало ніяково, він пообіцяв скрізь походити, пошукати, розпитати, подзвонити, якщо з’являться якісь новини. Відключився від розмови й замислився.

Походити-то він походить. А от подивитися останні записи Ембері було б не зайвим! Може, спливе якась зачіпка? Хлопець знову одягнув "шапку" і увійшов у вірт.

Підвантажився на загальний розподільний хост, увів пароль до комп’ютера Ембері. Так сталося, що пароль він одного разу підгледів, коли дівчина після їхньої чергової віртуальної гри поверталася додому з розподільного хосту. Зараз же сподівався, що вона пароль не змінила. Так і було.

Платон увійшов до середини комп’ютера Ембері з боку вірту.

Дівчина оформила своє робоче місце у вигляді строгої офісної кімнати з численними шафами, поличками, шафками... Перше, що кинулося в очі Платону, це розгардіяш на письмовому бюро: розкидані папки, книги, блокноти, папірці... Це одразу ж насторожило – перфекціоністка у всьому, Ембері б ніколи такого не допустила!