Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Про що ви кажете? — обірвав Отто.

— А хіба ви не через це приїхали? — здивувалася жінка.

— Вбили їх усіх.

Вбили!

— Як? Коли?

— Ще навесні чотири оголені тіла знайшли на дорозі неподалік. На грудях у кожного було вирізано літери «Б» і «О», а одяг складено поруч. Убитих омили, вбрали і поховали на місцевому кладовищі, як годиться.

— Сповісти браттям, — наказав Шварц Русланові. — І повертайся.

Радість, що сповнювала після страти лікантропа, зникла. Вони втратили чотирьох!

Усередині пахло пилом. Кожен порух здіймав у повітря хмаринки порошинок, що мерехтіли у сонячних променях. Нечисленні пожитки лежали на лавах і печі, а на покутті, крім ікони Богородиці та Біблії, стояла невеличка ікона зі Святим Юрієм — таку дарували кожному хорту на початку полювання. На невеликому столі знайшовся щоденник Георгія. Отто перехрестився, розгорнув на останньому записі, спробував прочитати, але швидко здався і вирішив дочекатися Руслана, який міг подолати хащі рукописних кривульок чудернацькою латинкою.

— Брат Георгій пише, що вони натрапили на слід можливого лікантропа, який рознюхував про двійко товаришів — тих самих, на яких вони полювали, — читав Руслан уголос. — Особлива прикмета підозрюваного: великому пальцю правої руки бракує фаланги. За компанію мав чоловіка з білим волоссям і червонястими очима. Чоловік кликав супутника Северином, але ім'я, ймовірно, вигадане... Підозрілі вимагають негайної перевірки, допоки не зникли в степах.

— Вони вирушили на пошуки і втрапили до пастки диявольських слуг, — завершив Отто. — Шайзе!

Георгій був одним із найкращих. Його втрата, особливо тепер, майже рівносильна втраті Руслана.

Шварц повернувся до жінки, що німувала у куточку:

— Проведіть нас до цвинтаря.

Там панував спокій, порушений хіба що пташиними криками. Вітер гнув високі трави, що поросли над тихими могилами. Кам'яні хрести, поїдені брунатним лишайником, майже стерті імена та цифри забутих поховань. Чотири безіменні насипи, означені хрестами з дощок.

Загін став на коліно.

— Дивіться на них! Вони загинули, підступно вбиті проклятим поріддям. Чи хтось із вас досі думає, що наші пошуки позбавлені сенсу? — спитав Отто.

Вони відповіли скорботною мовчанкою.

— Ось наші брати, — Шварц указав на свіжі могили. — Як і кожен із нас, вони воліли спочивати з миром. Натомість їхні тіла осквернили диявольским посланням! Я питаю: чи ви прагнете покарати виродків, що вчинили таку наругу з вашими побратимами?

— Так, — відповіли.

— Тепер нас лише двадцять п'ять. Чи ми продовжимо полювання?

— Так, — відповіли гучніше.

— Нішо не спинить нас. Ніщо і ніхто! Адже нас веде воля Божа. Чи будемо гнати їх до кінця землі, допоки не вб'ємо останнього?

— Так! — відповіли войовничим криком.

Над могилами пролунав почесний залп, після чого брати стали до молитви. їхні очі палали вірою, такою сильною і міцною, що нею можна було плавити камінь. Отто вдоволено кивнув і підійшов до командора.

Руслан, окремо від загалу, сидів біля проваленої могили і порпався у дебелих теках зі стосами паперів. Фобос і Деймос висолопили довгі язики та спостерігали за дійством із важким диханням, бо, як і хазяїн, спеку ненавиділи і переживали її кепсько.

— Як твої успіхи, Ґот... Руслане?

У митті душевного піднесення Шварц забувався.

— Альбіносів не знайшов, — рапортував молодий командор. — Северинів мається троє, але живий лише один: Чорнововк. Якщо це його справжнє ім'я.

Архіви свого часу неабияк допомогли в полюванні — от і зараз стануть у пригоді.

— Почнемо з Чорнововка. Я думав, що він загинув...

— Багато хто втік за кордон.

— Байдуже! Ми з'ясуємо долю кожного, — Отто торкнувся хреста на грудях. — Родичі, так! Ми мали почати з них раніше, проте останні невдачі скували наші розуми ланцюгами непевності, застелили очі полудою розпачу... Що пишуть про цього лікантропа?

— Северин Чорнововк, так званий двохвостий, був переведений до куреню призначенців. Псевдо — Щезник. Мається родич поза Орденом, двоюрідний брат Трохим Непийвода... Характерниця Катря Бойко — дружина, побралися менш ніж два роки тому. Через неї можна вийти на Гната Бойка, її брата з куреню вартових, обоє значаться живими... Справжня чортова сімейка!

Шварц заплющив очі і прислухався: Його долоня лежала на плечі.

— Той родич із чудернацьким прізвищем, Непий? Як там далі...

— Непийвода.

— Ось до нього і рушимо насамперед.

Вони знищать усіх лікантропів.

***

Київ оживав. Наче звільнений велет, струсив чужинські знамена, заспівав багатоголоссям відчайдухів, які прямували до покинутих осель, умився кров'ю загарбників і заповзявся лікувати рани. Військо Січове облаштовувалося, сердюки і добровольці-містяни допомагали з цим, а шпики Таємної Варти полювали на зрадників. Багато киян, не в змозі більше поневірятися безпритульними, поверталися до столиці, роззиралися серед знайомих вулиць у пошуках спричинених Ордою руїн, припадали вустами до землі покинутих обійсть і плакали від щастя. Байдуже до прошитої ядром стріхи, розбитих шибок, пограбованих комор — то все лагодиться. Головне, що рідні вціліли, а ворог відступив, і над палацом гетьмана майоріє блакитно-жовтий стяг.

Ярема спостерігав, як вітер бавиться новеньким шовком, гладить його, тріпоче, покидає, аби за мить напнути знову. Потираючи заплетену бороду, знічев'я прислуховувався до бесіди — чатові відмовлялися пропускати його до палацу, а Василь красномовно наполягав. Зрештою Матусевич переміг: чатові послали звістку про непроханого відвідувача, який скидався на відомого злочинця, що мав нахабство припертися збройним посеред білого дня до головної брами з вимогою авдієнції з паном гетьманом.

— Пішли перепитати, чи на тебе справді очікують, — сповістив кобзар із задоволеною усмішкою. — Дубоголові хлопці, з такими важко домовитися.

— Я би їм просто по пиці зацідив, — відповів Ярема. — Розучився вже стільки язиком плескати.

— Прибережи язика для зустрічі з паном гетьманом.