Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

У траві виднів розсип поруйнованих негодою каменів, очевидно обтесаних людською рукою. Потріскані, вкриті мохом, наполовину вгрузлі в землю, вони лежали плазом, хилилися під різними кутами, й жоден не стояв рівно. Безперечно, це були надгробки, а самі могили давно зникли; від них майже не зосталося пагорбків і западин – час усе зрівняв. Зрідка розкидані масивні брили позначали місця, де колись пихаті усипальниці та претензійні монументи кидали жалюгідний виклик забуттю. Такими прадавніми видавалися ці кам’яні останки, ці рештки марноти, ці забуті пам’ятки пієтету до Бога та прихильності до людини, такі вже потерті й побиті вони були, такою занедбаною, спустошеною й здичавілою була ця місцина, що я мимоволі почувся першовідкривачем могильників доісторичного племені, назва якого губилася в минулому.

Якийсь час мені, поринулому в ці розважання, і не в голові були наслідки моєї теперішньої пригоди, та враз зблиснула думка: «Як я сюди потрапив?» Хвилина розміркування прояснила всю картину й пояснила (а водночас і занепокоїла мене) особливості, якими моя фантазія наділяла все побачене й почуте. Я ж хворий. Ось зараз згадалося, що я зліг від наглої лихоманки і, зі слів моїх родичів, у маренні безперестанку кричав, що хочу на простір, на свіже повітря. Вони силоміць втримували мене в ліжку, щоб я часом не втік з дому. Однак я обманув пильність цих опікунів і примандрував... куди? Годі й вгадувати. Поза сумнівом, звідси добрячий шмат дороги до мого рідного міста – старовинної славетної Каркоси2.

Тут не було жодної познаки життя людей; не видно диму, не чути гавкоту, мукання, дитячих голосів у забаві. Нічого, крім тужливого кладовища, огорнутого таємницями й жахіттями – виплодами моєї розпаленої уяви. Невже знову напливає гарячка, ще й тут, де ніхто мені не зарадить? А може, це мана, гра звихненого розуму? Я гучно кликав дружину та дітей, простягав до них руки, хоч і тямив, що це намарно, що я ось тут ступаю по зів’ялій траві серед кам’яних уламків.

Шарудіння за спиною змусило мене обернутися. До мене наближався звір – рись. Майнула думка: «Якщо я зараз впаду тут, на безлюдді, якщо пропасниця відбере у мене сили, то ця тварюка перегризе мені горло...» Я з криком кинувся на рись. Але вона байдуже пробігла повз, мало не тернувшись об мене, й зникла за надгробком.

За якусь хвилину неподалік вигулькнула людська голова, ніби з-під землі. Чоловік брався угору схилом пологого пагорба, вершина якого трохи здіймалася над рівниною. Ось виринула й уся постать на тлі сірої хмари. На сяк-так прикрите одежиною із шкур тіло звисало нечесане волосся та довга сплутана борода. В одній руці він тримав лук і стріли, в другій – смолоскип, за яким тягнулася смуга чорного диму. Чоловік ступав повільно і обережно, ніби побоюючись провалитися в могилу, приховану у високій траві. Цей дивогляд заскочив мене зненацька, але не налякав. Я рушив йому назустріч і, підійшовши мало не впритул, привітався, як велить звичай:

– Бережи вас Бог!

Він не спинився, навіть не сповільнив ходи. Наче не побачив і не почув мене.

– Чоловіче добрий, – не відступався я, – я заблукав, та ще й недужий. Благаю, покажіть мені дорогу до Каркоси.

Проминаючи мене, дикун завів варварської пісні незнаною мені мовою. Ось він і зник. З гілки всохлого дерева понуро пугукнула сова, здаля їй відгукнулася ще одна. Глянувши вгору, я побачив у просвіті між хмарами Альдебаран і Гіади. Все вказувало на те, що настала ніч: рись, чоловік зі смолоскипом, сова... Проте я дуже добре бачив їх, як удень. І зірки теж добре видно – на тлі ясного неба, не темного! Так, я бачив і чув, а сам був невидимий і нечутний. Якими жахливими чарами мене заворожили?

Я сів на корінь великого дерева, щоб подумати, як тут бути й що робити. Цілком певно, що я збожеволів, але якась крихта сумніву не давала в це повірити. Пропасниці наче й не було. Я жвавий і бадьорий, як ніколи, тіло й душа пройнялися небувалим збудженням. Навдивовижу загострилися чуття, тепер я міг мацати повітря і слухати тишу.

Величезні корені могутнього дерева, на яке я сперся, стискали у своїх обіймах гранітну брилу. Її частина впиналася в закамарок під іншим коренем, біля самого стовбура. Це якоюсь мірою захистило моноліт від вітрів і дощів, але йому таки дісталося. Грані округлилися, краї оббилися, вся поверхня покрилася тріщинами та борозенками. Біля нього на землі виблискували слюдяні пластівці – сліди розпаду граніту. Очевидно, це надгробок. Колись він позначав могилу, з якої ще в сиву давнину виросло це дерево. Його загребуще коріння спустошило могилу і ув’язнило надгробок.

Зненацька шпаркий вітер здув із надгробної плити сухе листя та дрібні гілочки, й переді мною відкрився карбований напис. Я нахилився, щоб прочитати його. Господи Боже! Моє ім’я, прізвище! Дата мого народження! І дата моєї смерті!..

Охоплений жахом, я зірвався на ноги, й цієї ж миті перші ранкові промінці освітили дерево. На рожевому обрії сходило сонце. Я стояв між деревом і величезним багряним диском, але... на стовбурі не було моєї тіні.

Виття вовчого хору привітало світанок. Вовки сиділи поодинці й зграйками на пласкуватих рештках могильних пагорбів. Куди не глянь – всюди вовки, аж до виднокола. І тоді я втямив, що навкруг мене руїни давньої преславної Каркоси.

Ось такі факти передав медіуму Бейроулзу дух Госейба Алара Робардіна.

⥈

Забите вікно

Ще 1830 року за кілька миль від того, що тепер звуть великим містом Цинциннаті, простягався величезний несходжений ліс. Жили в цій окрузі далеко одне від одного першопрохідці-піонери – люди фронтиру, неспокійні душі. Відвоювавши у пустоші місце, спорудивши затишні й вигідні оселі, домігшись сякого-такого достатку, який ми тепер вважаємо убогістю, вони, спонукувані якимсь незбагненним покликом душі, покидали все й рушали на захід – назустріч новим небезпекам і злигодням, щоб здобувати блага, від яких добровільно відмовилися. Багато хто з них уже віддав перевагу далеким краям над цією округою. Серед тих, що залишилися, був першоприбулець. Жив самотою в рубленій хижі, оточеній густим бором, та й сам видавався частиною безмовних лісових нетрів. Ніхто не бачив його усмішки, не чув від нього зайвого слова. Чоловік задовольняв свої скромні потреби, продаючи й міняючи шкури дичини в прирічному містечку. Нічого не