Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Небіжчик лежав на боці, підігнувши під себе руки. Щока торкалася підлоги. Прикро вражали витріщені очі. Щелепа відвисла, під ротом набралася калюжка слини. Перекинутий стіл, недогарок свічки, стілець і кілька списаних аркушів паперу – це все, що було в кімнаті. Чоловіки оглянули тіло й по черзі доторкнулися до обличчя. Хлопчик з виглядом власника поважно стояв у головах. Настав час найбільшого тріумфу в його житті. Один із дорослих назвав його молодчагою, інші згідно кивнули. Скептицизм просив пробачення в Очевидного. Тоді інший дорослий зібрав розкидані на підлозі аркуші й підійшов до вікна, бо в кімнаті вже згущувався сутінок. Здалеку долинув жалібний спів дрімлюги. Повз вікно промайнув величезний жук, шурхіт крил, якого затих вдалині. Чоловік біля вікна почав читати вголос.

Рукопис

«Перш ніж виконати свою слушну чи неслушну постанову і постати перед судом Творця, я, Джеймс Р. Коулстон, вважаю своїм обов’язком журналіста оприлюднити викладену нижче заяву. Мене, смію припустити, порівняно широкі кола знають як автора трагічних повістей, але навіть схильній до найпонурішого уяві не до снаги створити таку трагічну повість, як історія мого життя. Йдеться не про сюжет. Зовнішній бік мого існування був бідний на події та пригоди, натомість внутрішню заплямували прокляття й убивства. Не переповідатиму їх тут. Описи деяких із них уже готові до оприлюднення деінде. Мета цієї заяви – пояснити всім, кого це може зацікавити, що моя смерть цілком добровільна. Я помру опівночі п’ятнадцятого липня – на знаменні роковини. Саме цього дня й цієї години Чарлз Брід, мій друг повіки-віків, додержав даного мені присяжного слова таким способом, до якого закликає тепер і мене його вірність нашій обітниці. Він наклав на себе руки у своєму будиночку в Коуптонському лісі. Висновок медичної експертизи був звичний: «короткочасний психічний розлад». Якби я свідчив на слідстві й розповів усе, що знаю, то психічно хворим визнали б ще й мене».

Тут читець зробив паузу, пробіг очима довгий уривок тексту, а решту прочитав уголос.

«Мені залишається прожити ще тиждень, щоб дати лад своїм земним справам і приготуватися до великої зміни. Цього досить, бо таких справ небагато, тоді як смерть ось уже чотири роки нависає наді мною зобов’язанням, яке конче треба виконати.

Цей рукопис я буду носити при собі. Попрошу того, хто на нього натрапить, передати знахідку слідчому.

Джеймс Р. Коулстон.

Р. S. Вілларде Маршу, сьогодні, п’ятнадцятого липня – фатальної дати, вручаю Вам цей рукопис, щоб Ви вийняли його з конверта й прочитали за застережених умов у місці, яке я призначив. Я відмовився від наміру тримати цей документ при собі як пояснення причин моєї смерті. Для мене це не дуже важливо. Хай краще він пояснить причини Вашої загибелі. Як ми умовилися, я маю прийти до Вас серед ночі й перевірити, чи прочитали Ви оповідання. Ви досить добре мене знаєте, щоб не сумніватися, що я додержу слова. Але, любий друже, це буде після півночі. Хай змилується Господь над нашими душами!

Дж. Р. К.»

Хтось підібрав і засвітив свічку ще під час читання заяви. Коли воно дійшло кінця, читець спокійно підніс папір до пломінця і, попри всі заперечення, спалив дотла. Той, хто це зробив і згодом незворушно вислухав сувору догану від слідчого, доводився зятем покійному Чарлзові Бріду. На опитуванні так і не вдалося з’ясувати, про що йшлося в не прочитаному вголос уривку заяви.

ЗАМІТКА В ГАЗЕТІ «ТАЙМС»

«Учора, згідно з висновками психіатричної експертизи, в лікарні для душевнохворих опинився містер Джеймс Р. Коулстон – письменник локального значення, пов’язаний з газетою «Месенджер». Містера Коулстона взяли під варту ввечері п’ятнадцятого липня на вимогу його сусіда в Бейн-Гаусі. Той зауважив, що письменник поводиться дуже дивно: розхристується, гострить бритву, пробує гостроту леза, надтинаючи шкіру на своїй руці, тощо. Коли на виклик прибули полісмени, цей нещасник чинив їм відчайдушний опір. Він і далі галабурдив, тому довелося одягти на нього гамівну сорочку. Інші співробітники цієї шановної газети поки що перебувають на волі».

1

Фіктивна географічна назва, як деякі інші в цьому оповіданні.Hurdy-Gurdy має кілька значень: а) катеринка; б) колісна ліра; в) лебідка для витягування глибоководних тралів.

2

У США є звичай прикріпляти до віка труни невеликий хрест і табличку, на якій вказано особисті дані померлої людини.

3

«Скаррі» (Scarry) означає «Пошрамована».

4

Члени комітету пильності. Див. примітку 3 в оповіданні «Сумнозвісний заповіт Ґілсона».

Житель Каркоси

«Бо суть різні подоби смерті: деколи бренне тіло остає ся, а деколи зникає без сліду вкупі з душею. Остатнє частіше лучає ся на відлюддю (на те воля Божа), а ми, не бувши при сконі людини, кажемо, що вона безвісті пропала або рушила в далеке вандрування...а так, прецінь, вона й учинила. Але іноді – і про те є немало свідчень – людина зникає у всіх на очах. Є й така смерть, коли умирає тільки душа, а тіло живе ще довгі літа. Часами, і се достеменно відомо, душа гине вкупі з плоттю, але по якомусь часі відроджує ся, і то на тім самім місці, де зогнила була плоть».

Роздумуючи над цими словами Галі1 (нехай спочиває з Богом), я старався до дна пізнати їхнє значення. Ось так людина, сприйнявши суть повідомлення, застановляється, чи немає в ньому іншого, якогось глибшого змісту. Замислений, я не помічав, куди мене несуть ноги, й зогледівся аж тоді, коли обличчя шмагнув раптовий повів холодного вітру. Роззирнувшись, я здивувався – все навколо видавалося досі не баченим. Навкруги простягалася безрадісна й безлюдна рівнина, поросла височезною сухою травою, що з присвистом шуміла під осіннім вітром, немовби натякала на щось загадкове й бентежне. Подекуди, віддалік одна від одної, спиналися темні скелі з химерними обрисами. Здавалося, вони, порозумівшись між собою, перекидаються багатозначними лиховісними поглядами й витягають шиї, аби було краще видно якусь давно передбачену подію. То там, то Сям чорніли обпалені блискавицею дерева – неначе верховоди тих злобних змовників, що застигли в мовчазному вичікуванні.

Хоч я й не бачив сонця, та гадав, що воно вже на схилку. Те, що повітря холодне й вологе, я не так відчував, як усвідомлював, і воно не завдавало мені прикрості. Над усім цим понурим краєвидом нависав, як утілене прокляття, низька пелена олив’яно-сірих хмар. Тут усе просякло погрозою, провістю лиха, знаком неминучої погибелі. Не було ні птахів, ні тварин, ні комах. Тільки вітер зітхав