Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

- Почали траплятися твої книги, - пояснила Діна. - Все частіше думала про тебе, ну, ось, наважилася… Розглядала картки тебе молодого і на нинішні фотографії – наче інше обличчя. Але щось є. Коли приїхала на зустріч – одразу подумалося не він, не мій тато! Але, протиснувшись у перші ряди, упізнала.

- Ну ти порівняла! Тоді я молодим був, ще красивим і струнким. Але … різні негаразди… зістарили мене. Знаєш, Діно, я сам себе в обличчя не впізнаю, а ти кажеш...

Діна посміхнулася. Їй приємно було ось так сидіти і розмовляти, вона відчувала хмару щастя, що опустилася на неї і розуміла, що знайшла щось значне, якусь опору... Щастя набуття рідної людини зігрівало її, як холодну бурю людину зігріває вогонь багаття.

Михайло ж поступово забував про гру. Він став сприймати Діну всіма фібрами душі, нутром, серцем, і був упевнений, що це його дочка. І навіть пізніше, коли він був у готелі і в дорозі, у нього виникло бажання  повезти Діну до своєї матері, яка залишилася жити самотньо в своєму селищі.

Але тут же він схаменувся, оговтавсь: «Яка донька?».

Але й пізніше, при згадці про радісну та щиру Діну у Михайла виникали теплі почуття. Вона була йому як донька, і він почав звикати до цього.