Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хлопчина раптово зупинився і підніс палець догори.
– Ви чуєте?
Дійсно, в тиші, яка панувала над торфовищем, до її вух долинув далекий звук якоїсь музики. Через деякий час вона розрізнила ритм. Хтось на гармонії вигравав польку.
– Це вже Ковалево, – пояснив Антоній. – У Ковалеві сьогодні весілля. Дочка коваля вийшла заміж за рудоволосого Міцьку, що то минулого року до Латвії на роботу ходив.
Купина ставала дедалі густішою. Однак на них ще чекала неприємна переправа через високі очерети. На тому березі болота їх росло ціле широке пасмо – важких, гострих, непідступних. Між очеретами довелося брести по коліна у воді. Ноги з задоволенням впиралися на тверде, хоч і нерівне дно, вкрите корінням очерету. Гостре листя терлося по обличчю, ріжучи шкіру.
Нарешті вони вийшли на берег. Це був луг, який м’яко піднімався до досить високого пагорба, чорного від густих дерев. Над їхніми головами темне аквамаринове небо виблискувало зірками. Люція озирнулася. Море білої імли огортало ці страшні мочарі. Вона обтрусилася. Просто не могла повірити, що щойно пережила це пекло.
Тепер вони йшли разом широкою, добре протоптаною стежкою. Міцне спортивне взуття Люції повністю розм’якло, в ньому хлюпотіла вода. Серед дерев на пагорбі мерехтіли вогні. Звуки гармонії обізвались гучною жвавою мелодією. У темряві, яка густішала, можна було розрізнити дві великі чотирикутні довгі будівлі: будівлі фільварку. Тут, нагорі, значно потеплішало.
Хлопець зупинився.
– От, прошу пані, й двір, – він рукою вказав на ряд освітлених вікон поза деревами.
Люція дістала з кишені всі дрібні монети, які мала. Тут було майже десять злотих. Вона все опустила в руку хлопцеві, кажучи:
– Це не багато, але коли прийдеш до лікарні у млині, я дам тобі більше. Дуже тобі дякую.
– І я вам дякую, пані.
– А що, ти напевно переночуєш тут, на фільварку?
– Ні, прошу пані. Піду додому.
– Як це? Знову через болота?
– Авжеж.
– Я ніколи тобі цього не дозволю. Це було б божевілля. Така густа імла і майже зовсім темно.
Хлопчина знизав плечима.
– Я б і з заплющеними очима пішов. Чи це мені вперше? Я там знаю кожну купинку, то чого мені тут ночувати?
Люція даремно вмовляла його. Вона даремно переконувала і пообіцяла забрати його кіньми в Радолішки. Антоній Сушкевич був упертим підлітком, і, мабуть, його амбіції не дозволили йому відмовитись від переходу, який ця пані вважала ризикованим. Можливо, він хотів їй сподобатись, добре, що попрощався, і вже за хвилину до вух Люції донісся плескіт води під ногами в очеретах.
Щоб дістатися до садиби, треба було пройти невеликим парком. Собак, мабуть, ще не встигли спустити, бо вони грізно гавкали з боку господарських будівель, але жоден з них не зустрівся дороги Люції. У неї було велике бажання присісти тут на сухій траві й перепочити, але знову її охопив страх, що Павліцького може вже не застати.
Тільки тепер вона почала відчувати ниючий свербіж на обличчі, руках, шиї та ногах. Тисячі комарів залишили на її шкірі мікроскопічні крапельки отрути, яка зараз, подразнюючи тіло, викликали появу незліченної кількості пухирів. На болоті вона лише попервах відганяла цих ненажерливих комах. Пізніше страх і втома зробили її нечутливою до болючих укусів.
Біля ґанку стояла пара коней, запряжених у бричку. На козлах дрімав наймит. Люція полегшено зітхнула. Вона здогадалася, що коні чекають на Павліцького. Тож вона застала його ще тут.
Двері не були зачинені. Вона увійшла у просторий передпокій, і тут її зустрів лютий гавкіт маленького бридкого песика. Він у свою чергу викликав з дальніх кімнат якусь старшу пані, яка кинула на Люцію здивований погляд.
– Я доктор Люція Канська. Пробачте, будь ласка, мій вигляд, але сюди я прийшла з Мухувки через болота. Чи я ще застала пана доктора Павліцького?
Старенька розклала руки.
– Господи Боже мій! Поночі через болота?
– У мене був провідник, – пояснила Люція. – Чи можу я побачити доктора Павліцького?
– Але ж звичайно. Сідайте, будь ласка.
Вона окинула стурбованим поглядом усю в болоті сукню Люції і чистюсінькі білі чохли на меблях.
– Ну я не знаю, може, ви б перевдягнулись у щось сухе?
Вона повернулася і швидко подріботіла до напівпрочинених дверей.
– Вітьку, Вітьку, – покликала вона.
Високий широкоплечий чоловік з червоним обличчям і світлим коротким волоссям увійшов до передпокою.
– Це доктор Канська, – пояснила старша жінка. – Уяви собі, з Мухувки через болота вона прийшла сюди. Тепер, о цій порі! Пані дозволить представити мого сина…
Чоловік підійшов до Люції, вклонився і простягнув руку:
– Юрковський. Вітаю вас з цією переправою. Я знаю ці місцини ще з дитинства і не вважаю себе боягузом, і, тим не менш, особливо в темряві, я б не відважився зробити щось подібне.
Люція посміхнулася.
– Ніякий це не героїзм, прошу пана, а необхідність. Йдеться про життя людини. Я мусила якнайшвидше дістатися до доктора Павліцького. А в Радолішках я ніяк не могла знайти коней.
– Так-так, зрозуміло. Доктор Павліцький тут. Зараз його запрошу. Але, мамо, треба подбати про пані. Але ж вас покусали комарі. Це паскудство не поважає представниць прекрасної статі.
Він посміхнувся і потягнувся рукою до вусів, але, мабуть, подумавши, що Люція в такому стані не готова сприймати компліменти, вигукнув:
– Горілки вам зараз треба випити. Добру чарку ялівцевої горілки. Інакше дістанете якусь температуру. Мамо, для пані треба знайти якийсь одяг. Ядзя насправді вища, але щось там для вас знайдеться.
Старенька потупцяла на місці.
– Але ж так, звичайно.
– Дуже вам дякую, – відповіла Люція. – Перш за все я хотіла б побачити доктора Павліцького.
– Вже біжу по нього, – сказав пан Юрковський. – Він сидить біля ліжка моєї сестри Ядвіги. У бідної жіночки напад жовчних каменів. О, бачите, мамо, як це добре, що ви теж лікар. Зараз ми попросимо, і вони зроблять нам тут цілий консиліум. Нехай мама дасть вам горілки, а я йду по лікаря.
Він зник за дверима, а тим часом його мати принесла об’ємний графин і чарочку. Люція із справжньою насолодою випила її вміст. Приємне відчуття тепла розійшлося по стравоходу і шлунку. Їй так хотілося присісти. Вона ледь трималася на ногах.
– Ще одна чарочка вам не зашкодить, – переконано закликала старенька. – Я нічого не даю закусити, оскільки незабаром сідаємо вечеряти. Тим часом ви приведете себе в порядок і вмиєтесь. Через болота! Боже милий! А хто ж вас провів?
– Такий підліток з Мухувки. Антоній Сушкевич.
– А, той волоцюга! А де ж він?
– Пішов назад. Я не хотіла його пускати, але він наполіг. Я боюся, щоб з ним не трапилося якесь нещастя.
Старенька махнула рукою.
– Поганого дідько не бере, – впевнено сказала вона.
Двері відчинилися, й увійшов доктор Павліцький. Досі вони знали одне одного лише з вигляду. Люція знала, як недоброзичливо Павліцький ставиться до професора Вільчура, а отже й до неї та до їхньої присутності в околицях Радолішок. Вони не представляли для нього небезпечної конкуренції, бо лікували лише бідних, та й то безкоштовно або майже безкоштовно, тоді як у нього були пацієнти, здебільшого поміщики, які не користувалися допомогою
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович», після закриття браузера.