Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Вільчура з тієї простої причини, що професор приймав лише у лікарні та їздити до панських дворів не хотів. До цього часу було лише два випадки, коли він погодився прийняти заможних пацієнтів. Однак тоді йшлося про хірургічні втручання і цих пацієнтів направляв до нього, хоч і неохоче, сам доктор Павліцький, позаяк хірургія не була його спеціальністю. Між Павліцьким та Вільчуром був давній конфлікт, який нібито зарубцювався, але залишався в пам’яті Павліцького, оскільки конфлікт цей закінчився для нього майже ганьбою. Тому Люція не очікувала дружнього прийому.

І справді, Павліцький увійшов з холодним, неприступним виглядом. Це був високий, ледь повнуватий мужчина років сорока. Був одягнений у світлий і добре випрасуваний одяг. Він ледь вклонився і звернувся до Люції:

– Ви хотіли мене бачити?

– Так, пане докторе. Я лікар Люція Канська. Я працюю з професором Вільчуром.

Він простягнув їй руку.

– Радий вас бачити й чути. Чим можу служити?

– Вся моя надія на вас. В аптеці у Радолішках немає протиправцевої сироватки, а я боюся зволікати.

– Кого ж це покусав скажений пес? – поцікавився він.

– Професора Вільчура.

Павліцький не міг приховати своє враження.

– А-а… Професора Вільчура…

– Так. І в аптеці мені сказали, що нещодавно пан доктор придбав вакцину…

– Коли вкусив?

– Десь о п’ятій годині вечора.

Павліцький насупився.

– Ну, якщо так, то ніякої серйозної небезпеки немає. Професор Вільчур встигне вчасно доїхати до міста.

– Бувають нещасні випадки, – зауважила Люція, – коли навіть коротка затримка непоправна. І якщо пан доктор має вакцину, то я була б безмежно вдячна.

Павліцький прикусив губу і нахмурився. Люція знала, що він вагається, що бореться із самим собою і не може прийняти рішення.

Нарешті він сказав:

– Я точно не пам’ятаю. Думаю, що одна ще залишилась. У всякому разі я не маю її при собі, тільки в Радолішках.

– Я була там, у вас вдома. Ваша дружина сказала, що без вашої згоди не може нічого видати. Якби пан доктор був ласкавий написати записку…

Павліцький заперечливо похитав головою.

– Це не допоможе. Усі ліки зачинені, а я принципово нікому не даю ключів.

Люція прийшла у відчай.

– То що ж мені робити!

Пан Юрковський голосно прокашлявся.

– Тут нічого не вдієш. Доктор мусить їхати сам. Гостинність гостинністю, вечеря вже на столі, але я розумію, що затримувати не маю права.

– Звичайно, ні. Дуже шкода, але що робити, – додала його мати.

Павліцький знизав плечима.

– Доктор Канська, як мені видається, трохи пербільшує. Година затримки чи навіть більше тут не має значення.

– Ну, добре, – підсумував пан Юрковський. – Ми вечеряємо в темпі мазурки, а потім їдемо!

Пані Юрковська повела Люцію до своєї кімнати і там просто змусила перевдягнутися в доньчину сукню і натертися якимось домашнім засобом, начебто надійним від укусів комарів. Коли обидві прийшли до їдальні, Павліцький, господар та ще якийсь пан уже сиділи за столом. Лікар ані разу не звернувся до Люції. Взагалі він був мовчазний і насуплений. Оскільки господар підганяв, вечерю закінчили менш ніж за півгодини, а через п’ять хвилин вони вже сідали в бричку. Несподіванкою для всіх було те, що пан Юрковський з’явився на ґанку в капелюсі і гукнув до візника:

– Злізай-но, хлопе, з козлів! Я сам повезу.

Вказуючи на козли, він повернувся до Люції та Павліцького.

– Він би волікся з вами чортзна-скільки. А я полюбляю кавалерійську їзду.

Юрковський засміявся і замахнувся батогом над кінськими спинами. Бричка рушила, аж пасажири похилилися назад. Коні клусом рушили з місця.

Це справді була кавалерійська їзда. Оскільки середина дороги, а місцями дорога на всю ширину, була суцільно піщана, так що колеса вгрузали аж по самі осі, пан Юрковський їхав по краю, іноді там, де рів був мілкіший, їхав ровом або просто виїжджав на стерню. Люція з усіх сил трималася за залізне поруччя, Павліцький, підстрибуючи на вибоїнах, лаявся собі під ніс. Коні продовжували йти клусом. Вони полегшено зітхнули, коли дорога нарешті повилась між двома крутими пагорбами і треба було тягнутися нога за ногою. Навіть кавалерійська вдача кучера тут не могла зарадити. Такої дороги було два кілометри. Пан Юрковський розпочав розмову з Люцією, випитуючи її про лікарню, про те, що спонукало покинути Варшаву, чи збирається вона повернутися туди і, нарешті, чи вона одружена.

– Пробачте, що я так різко питаю вас про все, але я простий неотесаний мужлан. Я простий селянин, що на думці – те й на язиці. Будь ласка, не судіть мене суворо за це.

– Зовсім ні. Я не суджу строго вас, – змушена була усміхнутися Люція. Цей молодий чоловік видавався їй дуже приємним. Зрештою, вона була йому вдячна за його щире й живе ставлення до її справи.

Вона також спробувала завести розмову з Павліцьким. Тремтіла від думки, що той може, навіть якщо і має сироватку, не перебороти своєї неприязні до професора і сказати, що її немає. Треба було завоювати його прихильність. Це було непросте завдання, оскільки відповідав він неохоче й односкладними словами. Павліцький наїжачено сидів без всякого бажання говорити.

З огляду на те, що дипломатія не давала наслідків, Люція вирішила поговорити з ним напряму, не уникаючи чутливої теми.

– Знаєте, – сказала вона в один момент, – мені це видається дивним і незрозумілим, що ви зачаїли образу на професора Вільчура.

– Ніякої образи, – знизав плечима Павліцький.

– І все ж… Чесно кажучи, не розумію, за що. Повірте, професор Вільчур завжди говорить про вас найкращим чином. Ви навіть уявити не можете, яка ангельська душа у цієї людини.

– Я його ближче не знаю, – пробурмотів Павліцький.

– А чому? Чи думаєте, що це завдало б вам якоїсь шкоди?

– Навпаки. Це велика честь, – він іронічно схилив голову. – Честі, яку я не заслуговую.

Люція вдала, що не чує іронії в його голосі.

– До лікарні часто звертаються пацієнти, які раніше лікувались у вас. І майже завжди професор рекомендує їм продовжувати приймати ті ліки, які ви прописали. Професор вважає вас дуже гарним лікарем. Коли будувалася лікарня, він сам мені казав, що сподівається на те, що колись ви зацікавитесь нею.

– Я вважаю це зайвим, – відповів Павліцький. – Панові професору, напевно, достатньо і вас. Ніхто мене не просив, щоб я зацікавився лікарнею. А сам я не хотів нав’язуватися. Мені не подобається, коли мене хтось може назвати небажаною особою.

– Ви помиляєтесь, – енергійно заперечила Люція. – Не кажучи вже про мене, але й професор прийняв би вашу співпрацю.

– Дозволю собі сумніватися в цьому, – холодно зауважив він.

– Але чому?

Він повернувся до неї і подивився просто в очі.

– Хочете щиро?

– Дуже прошу.

– Отже, я дійсно ображений як на професора, так і на вас. Ображений на вас обох. Ви приїхали сюди, де єдиним лікарем був я. Звичайно, я не хочу рівнятися з професором. Він великий вчений, а я скромний сільський лікар. Навіть не хочу рівнятися з вами, пані, яка, практикуючись у столичних медичних закладах, неодмінно мала можливість дізнатися про новітні методи лікування та нові ліки. Але мене глибоко зачепило те, що ви обоє знехтували мене. Ви могли мною нехтувати, але виявити стільки такту, щоб хоча б цього не демонструвати!

– Побійтесь Бога! Це якесь непорозуміння!