Читати книгу - "Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук"

Діана.

Нарешті цей величавий, без перебільшень, день настав! Рано-вранці мені дзвонила мамця, аби попередити, що наготує купу смакоти, а тому не приїхати з нашого з Давидом боку прирівнювалося б до смерті. 

Іспити чудово складено, а тому автівку пан Богдан все ж повернув Загородньому. Тож поїдемо до моїх батьків саме на ній. Адже потяги хоч і романтичне та місцями таке казкове місце, але от йти пішки по доріжці, вкритій памороззю доволі небезпечно. Особливо, тримаючи валізи з подарунками, які Давид так довго обирав. До речі, саме він запропонував купити їх моїм рідним. Довго випитував щодо захоплень малят, мамці та няньо, потім пішов до магазину та самостійно обрав кожному подаруночки. Від цього мені стало неабияк приємно. Адже окрім того, що Давид погодився їхати на своїй дорогій автівці по не дуже легкій доріжці, ще й турбується за моїми батьками і братами з сестрами! 

Дуже хвилююся знайомити моїх старих із Загороднім, проте, думаю, що все складеться чудовенько, адже по іншому й бути не може! Мій хлопець готувався до цієї події дуже довго. Мамця точно зрадіє, побачивши нас разом. А от няньо… останнім часом у нього зменшилась кількість роботи, адже поля взимку аж ніяк не потребують такої праці, як от навесні, влітку, чи восени. Тому він собі й місця не знаходить вдома, бо руки надять працювати. 

Що ж, одяг обрала в якому маю їхати, з Надею обговорила всі подробиці та секрети щасливого знайомства хлопця з батьками (тримаючись порад з відомих мелодрам) та пересвідчилась, що за цей короткий проміжок часу люба цімборашка: а) не заплутається в лічених дротах (як при першій нашій зустрічі), не спалить нашу кімнату (прибираючи передусім її), не піде на шопінг (бо поки єдині ключі залишаю на неї, адже другі “хтось” загубив) та багато інших халеп. 

Одягнувши блакитний светр та білу теплу куртку, а також шапку (бо без неї до мамці ніяк), узяла зі столу свій телефон та набрала номер Давида, що мав от-от мене забрати. На щастя, чекати не було потреби, адже його автівка, як виявилося, стояла перед самим гуртожитком. Напевно, вже приїхав, бо казав, що в нього з'явилися якісь невідкладні справи. Що саме я поки вирішила не питати, думаючи тільки про батьків. 

Двері мені люб'язно відчинив Загородній, та запросив сісти. Посміхнувшись, я залізла в простору автівку, що здавалася такою охайною та красивою! В селі Яворів такої можливості я не мала. Хіба що на тракторі знайомого батька трохи каталася, але це зовсім не можна порівнювати з цією поїздкою. 

— Готова? — спитав Давид, заводячи автомобіль. 

— Айно! — вигукнула я, посміхнувшись. — А ти? 

Хлопець ледь помітно занервував, постукавши пальцями рук по керму. 

— Так, звісно. Мене ледь не прогнали з іспитів через якісь там підозри викладача, тож хвилюватися через таку важливу зустріч, — Загородній поглянув на мене, піднявши кутики губ догори, — взагалі не варто. 

Ми їхали доволі довго. Хоча от на автівці все одно шлях здавався напрочуд приємним та легким. Звісно, до того моменту, як ми опинилися серед засніжених масивних гір Карпат, де температура враз впала, а тому стало якось прохолодніше. 

Взимку туристів ставало дедалі більше, бо кожен хотів поглянути на життя гуцулів та їхні традиції. А навесні природа розквітала та була вбрана в свої мальовничі шати. Саме тоді дівчатка одягалися у вишиті сорочки, спідниці та співали різні закликальні пісні, аби врожай був хорошим, та я майже не ходила на ті веселощі через бракування, безпосередньо, часу. 

Спинившись, ми вилізли з автівки та попрямували по засніженій долині до нашої двоповерхової оселі, де мали чекати батьки. Ідучи, я з Давидом розмовляли на різні теми, намагаючись не хвилюватися щодо зустрічі. Але тут нашу дорогу перегородили воза з двома чорнявими конями, за якими сидів старий добрий дядько Кирило, або ж батьків приятель. 

Мій хлопець знічено поглянув на мене. Я помітила, що його неабияк здивував цей чоловік. Проте я залишалась цілком спокійною. 

— Добридень, бачі! Як ся маєте? Як ваша дітвак поживає? Чи ж все файно з нею? Чула, фист захворіла ваша Ксеня. А то як се зараз? — спитала я, вловивши на собі ще здивованіший погляд Давида. 

Почухавши потилицю, дядько Кирило сплигнув з воза та підійшов до нас. 

— Невже Діанка повернулася? — спитав він, сплеснувши в долоні.

— Йо, бачі! Саме я. То як ваша Ксеня? 

— Та все файненько! Приходив дохторь і виписав отакений, — він розвів руками в різні боки. — Ні, отакений, — ще ширше розвів руки, — список ліків! Та ми тримаємося. Ниська Ксеня ся бавиться у дворі, біля хати. Зайдеш до неї? Буде ой як рада тебе бачити! 

Та я лише сумно посміхнулась. 

— Ні, вуйко Кирило. Мій няньо ся чекає вдома з мамцею, адже їду знайомити їх зі своїм хлопцем. 

— Файний фатьов, бачу. Ну, добре. Хай тоді щастить, бо чув, що ниська твій няньо не в гуморі. На все добре! — і сівши на воза, рушив, при цьому вигукнувши: — Но! Коняка розбишака! Ану поїхали! Но! 

Давид аж рота роззявив від здивування. Підійшовши до нього, поплескала по плечі та відказала: 

— Це дядько Кирило. Корінний гуцул! Хороший чоловік та батьків товариш. 

— Це я вже зрозумів, — відповів Давид, і досі виглядаючи дещо розгубленим. І чого це він? Хто його зна! 

Тож дійшовши до нашої світлої оселі, я побачила Славка та Петра, що гралися в снігу на подвір'ї. Вони виглядали такими задоволеними та радісними, що я і собі посміхнулась. 

— Капітане, нашу вежу хочуть захопити злі гобліни! Треба відбиватися! — вигукнув Славко, кинувши в мій бік сніжок, який навіть не долетівши до ніг, впав в декількох сантиметрів до мене. 

— Ні! Вони зачаровані, а тому наші атаки не діють! — розчаровано відказав Петро, заховавшись за купою снігу, що слугувала вигаданою вежею замку.