Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

вартісне, у начальниці був тісний для її п’ятого розміру бюстгальтер

і завжди поганий настрій, службовим обов’язком Еллі було їздити

містом і скуповувати всі газети й журнали, де згадувалося ім’я

(точніше, псевдонім) співачки — це відбувалося ще до приходу

доби інтернет-видань, яке значно спростило б Еллі життя, якби вона

не звільнилася звідти раніше, ангажовані продюсерським бюро

виконавці кожного дня телефонували в офіс і вимагали виступів і

концертів, дехто навіть ломився у двері офісу, звинувачуючи про-дюсерське агентство в обмеженні їхніх прав, потім Еллі влаштувалася у видавництво склеювати пошкоджені книжки або списувати

їх, якщо склеїти вже було неможливо, ручна праця їй подобалась, заспокоювала, хоча жінки, які в тій самій кімнаті робили макети

настінних календарів, відволікали плітками про своє насичене

особисте життя, у всіх таке насичене особисте життя, окрім неї, деякі книжки можна було списувати й забирати додому, але склеїти

книжку й милуватися на результат своєї праці було набагато

163

приємніше, звідти Еллі теж звільнилася через декілька місяців, млосно вже було дивитися на фотографії успішних авторок, які

розкривали секрети власних успіхів усім охочим за досить вигідною

ціною, цінувати свій час Еллі так і не навчилася — доки їй було

цікаво створювати щось із нічого, вона копирсалася в історіях життя

й невдачі, розмірковуючи, що з цього можна зліпити, але пластилін

швидко танув у руках, у хаотичному русі римованих римських цифр

розривалася на мільйон шматків пошматована мапа в краєзнавчому

музеї, музейні робітниці вже не робили запаси чаю в пакетиках з

бергамотом і крекерів з ароматом солі, бо їх нарешті скоротили, і

вони могли йти на біржу праці, у музеї вирішили відкрити крокоди-лячу ферму, формували новий штат кваліфікованих працівників —

працездатних і сповнених оптимізму, — оптимізація виробництва

наразі була одним із головних завдань нового керівництва ферми-музею, муміфіковані домашні улюбленці колишніх фараонів —

кажани у вечірньому мейкапі зі шкірою, що злазить із вечірнього

бігборда, який запрошує їхати на зимові свята у Фінляндію, коли

ти їдеш повз нього, і червона помада знову розмазується по обличчі, наче симптом черевного тифу, тицятиме чарівною паличкою мало

не в око й бубонітиме свої середньовічні заклинання, наче закли-нило на підручнику для шостого класу середньої загальноосвітньої

школи, щоб не почали раптом мучити сумніви щодо свого призначення в цій реальності, а також запитання про те, яка з реальностей

насправді реальна, а які просто так — проходили повз, на прохідній

їх зупинили, хоча вони так міцно трималися за руки, один на двох

чайник вина, розбавленого незамерзайкою (дисклеймер: не нама-гайтеся повторити це в домашніх умовах, на яких широтах ви б не

жили), згадували правило буравчика й лівої руки, поки ліс

розміновували за допомогою їжачків-броньовичків зі спальними

мішками на спині, і шоколадні цукерки «Мишоловка на Півночі» з

алюзією на відому детективну п’єсу танули за підкладкою кишені, але через прохідну їх все одно не пропустили на рейс останнього

лоукостера, який міг би вивезти їх на велику землю, далі вже просто

нічого не було, куди не кинь заклопотаним оком, їжачки-броньовички

буравили своїми вимазаними в молоці через відсутність носовичків

носами замерзлу до самої екзосфери землю, наче воліли поховати

когось зі своїх далеких родичів у теплі біля теплотраси, тлумачні

словники говорили про протилежне — вони ніколи не могли б бути

разом, хоча й вийшли з цим одним на двох чайником вина з одного

164

на двох райського саду, щоб разом споживати садистичні до ступеня самознищення солодощі — гумові ракові шийки, гуманітарний

конвой на кордоні до нічийної землі, заміновані сходи спустошених

супермаркетів, ось тут колись була кулінарія, а там відділ живої

риби у мутній воді, і плитами з дивними крючечками вимощені

вулиці — без жодних прізвищ, мов вулик, у якому вже ніколи не

поселиться хтось, кого ти справді полюбиш, але потім вони купили

портвейн «Три сімки» чи «Три трійки» — щось таке — у картонному пакеті, і довго пили його так, щоб жодна краплина не проли-лася на асфальт, бо неможливо втримати цю неможливість — вони

могли разом плисти за течією буднів і не вставати надто рано, щоб

вимити брудний посуд, що залишився в раковині на роковини

появи сумнівів щодо їхнього кохання — це був такий челендж, хто

з них прокинеться першим і прийме заклопотаний вигляд, найскладніше в танго — це кам’яний вираз обличчя, вони були

майже в усіх чілаутах Європи і не могли згадати, де саме познайомилися й коли це було, умовно святкували якусь довільну дату, щоб

був привід випити келих шампанського й запити апельсиновим

соком, але жити разом було складно — кожен із них тягнув ковдру

на себе, він казав, що простирадло й подушка також належать йому, і що нічого, що належить їй, тут взагалі немає — за оренду квартири

платить він грошима, які йому надсилають батьки, розпещені діти

вісімдесятих з аметистовим кулончиком для гостроти зору, можна

було навіть ніколи не вірити в можливість свободи і все одно потім

розчаруватися в її відсутності та на кожному кроці розповідати, що

свобода шкідлива, як зелений виноград, на Виноградарі у них була

однокімнатна квартира з видом на дитячий майданчик і неправильно

припарковані автомобілі, і несумісне з логікою життя могло б тривати вічно, поки не закінчиться, він міг би сердитися через те, що

вона не вміє і не збирається вчитися готувати, а у неї на все була б

готова відповідь про відсутність грошей на продукти та його вічні

лінощі, так і трималося б кохання двох людей, які не можуть

подорослішати, на одному ледве забитому цвяху, теліпалося б туди-сюди, мов маятник над проваллям, і вночі вона б натикалася на

нього та різала б насправді ненавмисне собі зап’ястки цим гострим

шматком заліза, залізнична колія проходила через мозок, бубоніла

вічно вві сні відповіді на запитання, які задавала собі за вранішньою

кавою, марно порпалася в косметичці в пошуках помади помірної

яскравості — чи варто зараз привертати до себе увагу, буде собі ж

165

потім дорожче, — десь на доріжці для вигулу собачок в

комбінезончиках оточать з усіх боків кволі громадяни, яким немає

чого більше робити в робочий час, і попросять мобільний телефон —

просто вставити свою сім-картку