Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

дівчата не танцюють, не скаржаться у соцмережах на невдале сімейне

життя і постять фотографії звареного на цілий тиждень борщу в

емальованій каструлі з червоною квіточкою, і всі їм заздрять, і їхнім

чоловікам, і домашнім улюбленцям теж заздрять невимовно, і ввечері

вони дивляться разом старі чорно-білі фільми з романтичними

героїнями, які все одно надають перевагу діамантам, діамантового

кольору волосся на плечах, наче в рекламі засобу для укладки, тоді

волосся не боїться жодних змін погодних умов і приваблює всіх, хто зустрічається на її шляху, розмовляє сама з собою на нецікаві

їм обом теми — немає з ким поговорити про вистави, мистецтво

самозбагачення, мистецтво забувати людей, які залишили неприємну

чорнильну пляму на твоїй сукні зі стокової крамниці, можна було

б діяти непомітно й креслити паралельні лінії, які насправді так

ніколи й не зустрінуться, як і має бути в реальному житті, де немає

місця нелінійній геометрії, але вона хотіла залишити простір для

дива, щось відбувається й після того, як ти поставиш останню

крапку та перестанеш цікавитися подальшою долею своїх героїв — це

не героїчний епос і не історія кохання, коханню взагалі мало надається

місця в реальності, а не в піснях і романах — більше часу тут

приділяють бутербродам і серіалам, які все-таки мають бути короткими, бо за епічною розповіддю можна пропустити щось інше, цікавіше, а розповідати цікаву історію упродовж п’ятисот серій теж

неможливо, кого потім оберуть мером Лондона, які важелі впливу

на думку громадськості він знайде, що далі відбуватиметься з сумними зомбі з апокаліптичних видінь автора коміксів для дорослих, дорослішання продовжувалося й тривало безрезультатно, вона

силкувалася примусити себе не думати — як він там один без неї, як він часто повторював, що вони не зможуть жити один без одного

і без неї він просто загине, а вона заспокоювала себе тим, що ніхто

ще від цього не загинув, треба ж нарешті стати самостійним і три-матися за себе, а не за когось, кому теж страшно, але не можна

показувати страх, так лише піраньї реагують на запах свіжої крові, розмотувала клубок так довго, що сама запнулася в ньому, і його

він теж не зміг би вивести з лабіринту, хто з них має залишитися

позаду, а хто має обернутися і нікого не побачити поруч, лише

166

застиглі сталактити — у психології віддзеркалення він шукав свій

порятунок, але її все одно не було поруч, скільки б не скиглили

собаки вночі на місяць, обведений червоним маркером, потім його

вирізали за трафаретом і наклеювали на паперову дівчинку, яку

треба було вдягнути у паперове вбрання — у неї був цілий гардероб

цього паперового шмаття, яке трималося на волосині й часто губи-лося, краще за все було б зовсім не думати, як він там один, чи думає

про неї, чи прораховує вже інші варіанти, збирається комусь телефонувати або пише сльозливі листи, усе тлін і самотність духу, і

несамовита сльота, але після думок про те, що самотності в місті

збільшилося ще на двох людей, які не змогли жити разом на одній

житловій площі через те, що були надто схожі, були одним цілим, яке неможливо роздерти на живі звивисті шматки, тому хтось мав

когось витіснити з цього проєкту, але куди подіти думки, вона вибирає

фото успішної жінки, шматує обкладинку.

Еллі нарешті поставила в романі крапку й почала думати, що

з ним робити далі, перш за все вона знайшла в інтернеті перелік

вітчизняних часописів, які в принципі друкують романи — їх виявилося лише три, з електронної адреси одного прийшла відповідь

електронного робота про те, що ця адреса недійсна, редактор другого

журналу відповів, що роман обов’язково прочитають і відповідно

надрукують, якщо він редактору сподобається (забігаючи наперед, треба сказати, що його не надрукували), а з третього часопису

відповіли, що спочатку треба оформити на нього підписку, після

чого вислати їм прозовий твір обсягом не більше п’яти сторінок на

розгляд — цей варіант теж не пасував, і Еллі знайшла в інтернеті

перелік вітчизняних видавництв (їх виявилося близько двадцяти), хоча в переліку були й не всі, а деякі просто не друкували художню

літературу, у той час, як інші друкували літературу лише розва-жального характеру, а твір Еллі, на її думку, належав до артхаусу, відповіли їй лише з одного видавництва — запропонували видати

книгу її коштом, усі інші видавництва не відповіли, він казав їй, що їй твір точно вже привласнили і тепер видадуть без її відома, бо він за описом цікавий та гостросюжетний, а Еллі заперечувала, що він зовсім не для всіх і що там такого детективного, а потім

виклала роман в інтернеті на декількох літературних сайтах, там

його потроху читали, але не коментувала і вона не мала жодної уяви

про те, що читачі насправді про все це думають, а потім вирішила

167

значно розширити текст, який тоді ще не дотягував до розміру

роману — радше це була повість. Знані письменники радили читати

уривки з роману в голос і розміщувати відеозаписи на ютубі, а

також зробити стисле резюме і разом з найцікавішим фрагментом

розсилати по редакціях¸ бо довгі тексти ніхто читати не буде, а їх

потрібно чимось зацікавити, Еллі дивилася на дощ зі своєї вежі з

білого дерева відлюдника, у якого нічого не має під футболкою, і розмірковувала над тим, про що вона писатиме далі, коли цей

роман закінчиться, цікаві історії відбуваються з тобою щодня, попри твоє підліткове замилування мовою, цікаві історії на ринку і в

маршрутці відбуваються з кожним, хто замислювався над процесом

написання прозового твору, але ніколи так і не втілив свій задум у

життя, дослухаючись до розповідей про нещасне кохання і порад

щодо консервування корисних копалин корнішонів і коренеплодів, у

своїй чорній вежі з білого дерева роздавала б за допомогою скайпу

власні ведичні знання всім, хто бажає, не відаючи, що відбувається

за межами великого крейдяного кола, що окреслює агломерацію

їхніх дванадцятиповерхових панельних будинків, які росли, мов

гриби після дощу в четвер, тут у далекі вісімдесяті, пекельні пастки

пластунських поверхів, окрім тринадцятого забороненого поверху, на якому сонце не заходить і трава не росте, вони грали в козаків-розбійників і розповідали один одному про відрубану руку, яке

прийде за тобою й уже знайшла твій будинок, яке там знайшла — у

цьому новому районі було просто неможливо орієнтуватися, про

навігатори тоді ще ніхто не чув, були лише козаки