Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

Морок-033. Планета, що здається застиглою в нескінченному болотяному сні, де небо завжди приховане густими хмарами, а повітря отруйне для людей. Вона здавалася чужою, майже ворожею, коли я вперше ступив на її поверхню. Але тепер, після кількох місяців, проведених тут, я почав розуміти її — і в певному сенсі навіть любити. Її нескінченні болота, мов дзеркала, відбивали небо, сховане за важкими хмарами. Ця дика й похмура місцевість стала фоном для змін, які перевернули моє життя.

Саме тут, у цьому дикому краю, ми з Ліе знайшли не лише місце для виробництва симбіонтів, але й щось значно більше.

Я пам’ятаю наші перші дні на цій базі. Ми з Ліе працювали пліч-о-пліч, занурені у технічні деталі проекту «Зерно». Її проникливий розум і невпинна енергія захоплювали мене. Вона могла годинами розповідати про структуру симбіотичних клітин, не помічаючи, як час летить. А я, слухаючи її, бачив не просто блискучого науковця, а людину, яка приховувала за цією маскою глибокі емоції й чутливість.

Вечері в їдальні стали нашою маленькою традицією. Вона ділилися не лише результатами експериментів, але й розповідала про себе. Говорили про життя, про наші минулі мрії й розчарування. Вона ділилася своїми спогадами про дитинство, проведене на далекій планеті серед величних лісів із пурпуровими кронами. Розповідала про своє дитинство на далекій планеті, про мрії стати дослідником і змінити світ. В її словах звучала туга за домом, який вона давно покинула.

Я ж розповідав про своє минуле. Спершу стримано, боячись видатися дивним у її очах, але з часом відкрився. Розповідав їй, як важко було будувати життя без мети, до чого призводила рутина, і як усе змінилося, коли я потрапив сюди, у цей світ майбутнього.

Хоча дедалі частіше ловив себе на думці, що розповіді про моє «колись» здавалися такими далекими й чужими.

Одного разу, під час особливо важкого дня, Ліе запропонувала невеликий відпочинок. Її ідея полягала в тому, щоб піднятися на орбіту планети на нашому човнику й «перезавантажити» мізки між зірок.

Ми сіли до човника, і вона, взяла на себе управління. Я навіть не сперечався — її впевненість за штурвалом була невимовно привабливою.

Коли ми вийшли на орбіту, перед нами знову відкрився неймовірний космос – безмежний, мов саме життя. Милуючись мільярдами зірок, я знову відчув це захоплення, яке завжди огортає мене в подібні моменти. І от, сталося те, що назавжди закарбувалося в моїй пам'яті: перед нами, мов у космічному танці, пролітала комета. Її хвіст, сяючий мільйонами кристалічних вогників, пересікав півнеба зірок. Ми завмерли в абсолютній тиші, зачаровані цією космічною симфонією.

Ліе обернулася до мене, і її очі блищали відбитками кометного сяйва. У ту мить навколо нас усе зупинилося. Залишилися тільки ми двоє, занурені в нескінченний простір. Її губи ледь торкнулися моїх, і цього було достатньо, щоб хвиля тепла розлилася всередині мене.

Ми не сказали ані слова. І не було потреби. Відчуття неймовірної близькості охопило нас, і ми кохалися в кабіні човника під сяйвом зірок та сліпучим хвостом комети. Це було не просто фізичне злиття, а обіцянка, неписаний договір двох душ, які знайшли одна одну в цьому безмежному просторі. Космос мовчав, але, здається, він схвалював наш союз.

Зараз, коли ми прямуємо до Столиці Співдружності. Я дивлюся на Ліе, зайняту перевіркою якихось даних, і мої думки линуть назад, до тих моментів на Мороку-3. Її волосся, ледве помітно мерехтить у світлі панелі управління. Я знаю, що вона відчуває мої думки, хоч і не говорить про це. Її погляд час від часу ковзає до мене, і в її очах я бачу відлуння того кометного сяйва.

Ми маємо підібрати Роса, який залишився у Столиці, щоб проконтролювати запуск нашої компанії. Центральний офіс поки що невеликий, з мінімальним штатом працівників. Але вже зараз, наші клієнти лояльні до нас. Ми продовжуємо робити те, що і раніше робила ця компанія. Косметичні імпланти. Граф продав нам не лише компанію, а й великий спадок напрацювань в тому керунку. Це сильно спростило нам життя. 

Мої думки фокусуються на майбутньому. Завтра ми повернемося на астероїд, де Кхал, Фурі й Каттер за ці три місяці завершили синтез пального з інфініума. Це означає, що моя місія майже завершена. Машина часу запрацює. Мені залишається лише зробити останній крок і повернутися додому.

Але чи хочу я цього?

Я все частіше ставлю собі це питання. Моє життя вдома здається чимось далеким і розмитим. Там я був звичайною людиною, яка жила звичайним життям. Тут же я став частиною чогось більшого. Мої нові здібності, мій симбіонт — усе це робить мене сильнішим, але справа не тільки в цьому.

Я дивлюся на Ліе, і мій розум говорить одне: «Ти мусиш повернутися». Але серце підказує інше. За пів року тут я не лише навчився нового, я відчув життя по-справжньому. Я знайшов мету, яку не можу покинути. Я знайшов людей, які стали для мене сім’єю. І я знайшов її.

А що буде, якщо я піду? Чи зможу я жити, знаючи, що залишив тут незавершену місію, незакінчену історію?

***

Ми відлітали зі Столиці Співдружності під яскравий блиск її орбітальних станцій. Місто планета, що виглядало, наче пульсуючий центр галактики, залишилося позаду, а наш корабель пірнав у холодну темряву космосу. На містку панувала спокійна, майже буденна атмосфера: кожен із нас займався своєю справою, і це давало ілюзію стабільності.

Рос, який тільки-но приєднався до нас після кількох тижнів у центральному офісі компанії, був у чудовому настрої. Його голос лунав по внутрішньому зв`язку, де він спілкувався з Ліе та Куком.

— Лише за останній місяць ми збільшили капітал у двічі! — із гордістю повідомив він. — Попит на новітні косметичні імпланти “Ельфові вуха”, перевершує всі прогнози. Ми навіть замислюємося про додаткове виробництво.

Кук, відкинувшись у кріслі, хмикнув:
— От же, наш новий директор вловив тренд. Може, й собі такі зробити?

Ліе лише посміхнулася, її погляд був спрямований на голопроекцію. Вона перевіряла останні показники, перед стрибком у гіперпростір.