Читати книгу - "Відродження"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хоч сьогодні можу йти,
Бо він змив мої гріхи,
Я живу з Ісусом в серці, я живу!
Вона жестами закликала вірян підспівувати, й ті охоче послухалися. Ми з Г’ю зайняли місця позаду всіх, бо на ту мить у наметі, розрахованому десь на тисячу людей, лишилися тільки стоячі місця. Г’ю нахилився до мене й прокричав на вухо:
— Заціни співачку! Крута!
Я кивнув і став плескати в долоні разом з усіма. У пісні було п’ять куплетів і повно «я живу», та коли Девіна закінчила співати, по її щоках рясно стікав піт і навіть візочники завелися. Завершила вона ще одним завиванням у стилі Арети Франклін, високо здійнявши мікрофон. Органіст і провідний гітарист відчайдушно підтримували той фінальний акорд.
А коли вони зрештою зупинились, вона прокричала:
— Я хочу почути ваше «алілуя», прекрасні люди!
Усі заволали «алілуя».
— А тепер я хочу почути його так, наче ви знаєте, що таке любов Господа!
Вони заволали так, наче знали, що таке любов Господа.
Задоволена почутим, вона спитала, чи готові вони зустрітися з Елом Стемпером. Вони дали їй знати, що більш ніж готові.
Гурт заграв щось повільне й витончене. Глядачі займали місця в рядах складаних стільців. На сцену стрімкою ходою вийшов лисий темношкірий чоловік, із розкішною легкістю несучи свої триста з гаком фунтів[117].
Г’ю нахилився ближче. Тепер він міг говорити тихіше.
— У сімдесяті він грав у «Во-Лайтс». Худий був, як скіпка, а на голові таке афро[118] мав, що в ньому можна було кавовий столик сховати. Бляха, я думав, що він уже помер. Стільки коксу нюхав, що повинен був.
І одразу ж Стемпер це підтвердив.
— Я багато грішив, — зізнався він публіці. — А тепер, хвала Господу, я просто багато їм.
Люди розміялися. Він розсміявся з ними, потім враз посерйознішав.
— Я був врятований милістю Ісуса і зцілений від залежності Пастором Денні. Дехто з вас може пам’ятати ті мирські пісні, які я співав у гурті «Во-Лайтс», а ще дехто — цих людей дуже мало — може пам’ятати ті, які я співав, коли пішов на вільні хліби. Нині я співаю зовсім інших пісень, пісень на всі ті Богом дані мелодії, від яких я колись відмовився…
— Слава Ісусу! — закричав хтось із глядачів.
— Так, правильно, брате, славімо Його ім’я, і саме це я збираюся зробити.
Він завів «Хай горять нижні вогні», гімн, який я пам’ятав з дитинства, таким глибоким і чистим голосом, що в мене аж в горлі задерло. А вже під кінець більшість вірян співали разом із ним, і очі в них блищали.
Ел виконав ще дві пісні (мелодія і фоновий ритм у другій підозріло нагадували «Давай не розходитись» Ела Ґріна), а потім знову представив «Вільшанок ґоспелу». Вони заспівали; він співав разом із ними; вони здійняли радісний гамір, адресований Господу, й підбурили те зібрання до шалу — «о-Господи, прийдіть-до-Ісуса». Коли натовп підвівся, до посиніння ляскаючи в долоні, світло в наметі згасло, лишилася тільки яскрава біла пляма на сцені, і в неї ступив Ч. Денні Джейкобз. Так, то був мій Чарлі та Преп Г’ю. Проте відтоді, як я бачив його востаннє, він змінився.
Довге й безформне чорне пальто, схоже на те, в якому Джонні Кеш[119] виходив на сцену, частково приховувало його теперішню худину, але виснажене обличчя все одно виказувало правду. Була ще й інша правда. Я думаю, більшість людей, які зазнали в житті великих втрат — величезних трагедій, — опиняються на перехресті. Може, не одразу, не тієї ж миті, але згодом, коли первісний шок відступає. Здобувши такий досвід, вони або розростаються, або зіщулюються. Якщо це звучить по-ньюейджерському (а напевно, так воно і є), я не прошу вибачення. Я знаю, що кажу.
Чарльз Джейкобз зіщулився. Рот перетворився на бліду смужку. Сині очі горіли, та вони заплутались у павутинні зморщок і тепер здавалися меншими. Та наче затіненими. Життєрадісний молодий чоловік, який помагав мені робити печери в горі Череп, коли мені було шість, який так добросердо мене вислухав, коли я розповів йому про те, що Кон став німим… той чоловік тепер скидався на старосвітського директора школи в Новій Англії, котрий от-от всипле різок норовливому учневі.
Та потім він усміхнувся, і в мене з’явився проблиск надії на те, що десь там, під машкарою балаганного євангельського крикуна, ще й досі живе юнак, який так по-дружньому до мене ставився. Та усмішка освітила все його обличчя. Юрба заплескала в долоні. Частково від полегшення, як я собі думаю. Він здійняв руки, потім опустив долонями донизу.
— Сідайте, брати й сестри. Сідайте, хлопці й дівчата. Відчуймо нашу єдність і християнське братерство.
Рядами пробіг гучний шелест — люди посідали. У наметі стало тихо. Усі погляди було звернено до Джейкобза.
— Я приніс вам добру новину, яку ви вже чули раніше: Господь вас любить. Так, кожного з вас. І тих, хто живе праведним життям, і тих, хто по горло занурився в гріх. Він так любить вас, що віддав Свого єдиного Сина — Євангеліє від Івана, три, шістнадцять. У вечір Свого розп’яття Його Син молився, щоб вас уберегли від лихого — від Івана сімнадцять, п’ятнадцять. Коли Господь виправляє нас, коли Він дає нам тягарі й недуги, Він робить це з любові — Дії, сімнадцять, одинадцять. І чи ж не може Він забрати ті тягарі й недуги, у тому самому дусі любові?
— Так, слава Господу! — екзальтовано закричали в ряду візочників.
— Ось я стою перед вами, блукач по обличчю Америки й посудина Божої любові. Чи приймете ви мене так, як я приймаю вас?
Вони закричали, що приймуть. Моїм обличчям стікав піт, так само, як обличчям Г’ю та інших людей обабіч нас. Однак лице Джейкобза лишалося сухим і сяючим, попри те, що повітря у світлі прожектора, в якому він стояв, мусило бути ще гарячішим. Додайте до цього ще чорне пальто.
— Колись я був одружений, мав маленького синочка. Але сталося жахливе лихо і вони втопилися.
Мені наче холодною водою в лице хлюпнули. Він збрехав, без жодної на те причини, принаймні на мій погляд.
Аудиторія забурмотіла, мало не застогнала. Багато жінок розплакалися, кілька чоловіків теж.
— Тоді я відвернув своє лице від Господа і прокляв Його у своєму серці. Я блукав на пустині. О, то був Нью-Йорк, і Чикаго, і Талса, і Джоплін, і Даллас, і Тихуана. То був Портленд у Мені й Портленд в Орегоні.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відродження», після закриття браузера.